Як кажуть люди, до біди далеко не треба.
Сьогодні знов у цьому переконався.
Їхав на ровері і впав на рівному місці. Просто засильно шарпнув руля і ровер захитало (швидкість коло 25 км/год).
Він так і не набув рівноваги. Все, як водиться, трапилося дуже швидко. Але встиг-таки вилаятися, уже в польоті, щоправда.
Зрозумів одне - що ровер відкинуло вправо, а мене вліво. Полетів так стрімко, що мигнули лише самі невеселі думки в голові.
Тато при цьому їхав на шосері спереду.
Приземлився і почали прибувати нові відчуття і виникати нові больові домінанти.
Кілька страшних миттєвостей, а далі настають, після оговтання, спроби усвідомлення того що сталося.
Чую, що чомусь затерпли всі пальці на лівій руці і болить у лівому боці.
Роблю зусилля, піднімаю ровера із проїжджої частини. Забираю пляшку з дороги. Її закинуло взагалі на середину дороги.
Тато почув матюки і дзеленчання пляшки по асфальті. Зупинився, спер ровера на обочині і побіг до мене.
З переляку і сам починає крити матом, думає що я певно капець сильно покалічився.
Відводжу ровера на обочину і оглядаю себе. Одяг цілий. Коліна цілі. Щось ніц не бачу.
Але чомусь наростає біль у лікті і зле згинається ліва рука. Більше болить у боці.
Стає ясно, що весь удар прийшовся на лікоть. Але поверх куртки нічого не видно.
Не зовсім ясно до чого здер бік - до асфальту чи до педалі.
Далі оглядаємо ровера. Ліва педаль розтрощена. Ланцюг злетів. Більше ніби нічого.
Тато вже збирається вести два ровери додому і йти пішки. Але я кажу, що годен їхати.
Тоді він пропонує мені свого ровера. Але на шосера не хочу сідати, бо боляче згинатися.
Закладаю ланцюга. Сідаю, рука ліва не слухається. Але помало їду.
Тато їде ззаду, пильнує мене.
Через трохи каже, що на куртці лікоть червоніє від крові.
Приїхали додому. Страшно роздягати і дивитися.
Але спочатку дивлюся під рубашку з майкою - на бік. Є трохи крові. Але болить і пече добряче, здер і притовк на місці кістки тазу.
Далі знімаю одною рукою рубашку. На тому місці вже від крові є гарна плямка.
Згинаю руку і бачу лікоть вище самої кісточки зішліфований на висоту десь 2-3 міліметри, а площа кілька сантиметрів квадратних.
Ще є якась ніби дірочка на пару мм - чи то вибоїна, не знаю.
Все вже має вигляд припухлості. Все, що мені вдалося розгледіти, бо весь лікоть не видно.
Тато за той час шукає бинти і пластирі.
Біль наростає. Стає млосно і хочеться впасти, лягаю краще на ліжко.
Тато обробив рани і замотав, а де не вдалося, приклеїв пластир.
Пишу от і рука терпне, переливається усіма барвами болю у всій його широкій розмаїтості.
Лежу і починаю думати як скоро то всьо загоїться, що буду робити на роботі з понеділка.
Тато тим часом веломайку, велошорти, рубашку і жовту кислотну куртку - все, на чому проявилася кров, кинув у пральну машинку.
....................
А головне, що їхати я зовсім не хотів нині, нікуди. Хтів просто пару хвилин полежати.
Тато мене ще намовляв і припрошував...
P.S.
Ще у хаті взнав, що та тітонька, що збила Енді - то родичка одного із наших співмешканців.
Але із слів його жінки, яка по телефону йому повідомила цю чудесну новину, все звучало так, що Енді винен, бо врізався у їхню родичку.
І звучало щире переконання, що роверист ну ДУЖЕ швидко їхав. АЖ 50 км/год, що для роверистів це якась фантастика...
Тема:
Тема: Нещасні випадки підчас поїздок (Прочитано 86388 раз)