Тема: Малайзія: З пляжів любові до високогір’я з дощем  (Прочитано 3503 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.


Offline Yanek

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 588
  • Карма: +112/-0
    • Перегляд профілю
    • Серце Азії
« : 30.05.2014, 08:38:37 »
Чергові канікули в Малайзії провели в черговій велоподорожі. Минулого разу ми каталися від нашого острову Пенанг до міста Куала Терангану на східному побережжі материка.[spoiler]http://penangheart.com/ua/velosipedom-cherez-malajziyu-chast-pervaya/[/spoiler]
Тепер вирішили почати зі сходу. Разом з велосипедами сіли до автобуса, і за якихось 8 годин були в Кота Бару - місті, що є центром штату на північно-східному кордоні Малайзії. Чіткого маршруту, як то завше буває, не складали. Але був намір проїхатися трохи узбережжям, а потім повернути на захід – в глиб країни, до найбільшого тутешнього національного парку.
Цього разу ми нагрузили наші велосипеди трохи більше ніж попереднього – адже планували більшість часу ночувати в палатці. Для подорожі купили одну пару крутих водонепроникних баулів, адже сподівалися попадати в дощі. Все що з того вийшло – читайте далі.
День перший: На пляжі Пристрасною любові.
Більшу частину першого дня, треба зазначити, ми провели в автобусі. Хоча автобуси тут дуже прикольні, але після 8-годинного переїзду відчуваєш себе змученим. На диво, цього разу в дорозі закачало Оксану а не мене Але після кількох кілометрів крутіння педаль той неприємний стан в жони пройшов, і ми разом насолоджувалися поїздкою.
Фактично, в той день ми накрутили лише близько 20 кілометрів. Виїхали з центру штату, і орієнтуючись на нашу далеку від досконалості мапу рухалися в напрямку побережжя. Я не був певен куди та дорога нас приведе, але врешті привела вона нас туди куди треба – до Пляжу Пристрасної любові. Принаймні так те місце називалося на мапі. Звичайно, ніякої пристрасті в мусульманській країні ми побачити не очікували. Єдиними на тому, укріпленому колотими глибами камінням, пляжі, хто міг дозволити собі обійми та поцілунки були ми.
Зате народу в той вихідний день на побережжі було більш чим достатньо. Поки я шукав місце для ночівлі якась компанія хлопців вже встигла випросити в Оксани фотосесію з нею. Тут таке трапляється. Певне, серед місцевих вважається круто мати фотку з білим. А тим більше в тій не туристичній частині країни. А тим більше фотку з таким представником білої раси як моя жона Варто зазначити, що народ тут дуже ввічливий, тактовний і стриманий. При фотографуванні з Оксаною(за її словами) хлопці ставали за півметра від неї, що і натяку на якийсь доторк не було.
Перше найдене мною місце для ночівлі жона забракувала через неприємний запах, через звалище неподалік. Потім разом поїхали на територію якогось місцевого готелю, що мав вигляд  приморських радянських курортів – ряди окремих дерев’яних будиночків на пляжі. Все то огороджено сіткою зі всіх сторін крім моря, але на в’їзді нами ніхто не зацікавився. Найшовши гарне місце біля крайніх будиночків, більшість з яких була порожньою, ми і розбили палатку. Поки надворі остаточно стемніло я встиг злітати до центральної набережної і взяти якогось рису з овочами і пачку печива «Тигр». Цим і повечеряли.
 


День другий: дресирована мавпа, манго по долару за кілограм, бананові згортки
Перша ніч хоч і була тихою і спокійною, мені особисто, 100% відпочинку не дала. Снилося, що нас розбудив охоронець готелю і ми йому щось пояснюємо. Я кілька разів пробуджувався, дивлячись чи сон це чи ні. Охоронець насправді сидів в будці метрів за 200 від нас, але оскільки в в нього було світло а в нас – ні, він нас так і не помітив. Тільки зранку, вже коли я покупався в морі і ми допаковували сумки, якийсь працівник готелю прийшов і спостерігав нас з альтанки, так і не насмілившись підійти-заговорити. В результаті ми допакувалися, помахали йому рукою, усміхнулися, і отримавши усмішку у відповідь-поїхали.
Сонце, пальми, усміхнені люди – ми вже привикли до цього, і напевне, ж не цінимо цього так як той, хто вперше приїжджає сюди. Але як би не звиклося –а подорожжю насолоджуєшся.
Пересікаєш річки з каламутною водою і різнокольоровими човнами, зупиняєшся в забігайлівках попити холодного напою – і перекидаєшся кількома простими словами з власником, сідаєш на велосипед і далі крутиш під палючим сонцем.
Перший великий привал зробили цього дня на величезному порожньому пляжі, в який вперлася наша дорога. Біля дороги – дерев’яні місцеві халупки, більшість яких замкнені і порожні в середині робочого дня. Під пальмами ховаються від сонця пару місцевих сухоребрих корів, а далі – широчезна полоса піску. Було б раєм, якби не сміття, яке викидає морем на берег. Враховуючи що це не туристична зона – сміття особливо ніхто не прибирає.
Погулявши піском, сховалися в альтанці під солом’яним дахом, біля місцевої хатки. Попивали водичку, в той час коли до нас під’їхала на мотороллері місцева продавщиця. Привезла в це село на продаж різні місцеві кулінарні витвори. Ну і побачивши нас – не оминула увагою. Порозумівшись елементарними словами і жестами купили пару невідомих нам паляничок і згортків в бамбуковому листі. Палянички таки доїли – вони були солодкуваті, і здавалося –копчені. В згортках виявилася якась гостра рибна маса. Щось на зразок помолотих і посмажених крабових паличок. Втиснули дві штуки, а решту віддали коту, який відпочивав тут же у затінку.
Після цього відпочинку було довге крутіння педалей, кілька зупинок на перкуси  і фруктовий брейк біля розкладки, де продавали манго по три рингіти за кіло. Згодом ми зрозуміли чому вони такі дешеві – манго в цій частині країни ростуть попри дорогу, так як в нас каштани. Правда придорожніх манго ми не дуже хотіли, і насолоджувалися купленими, надіючись що вони зірвані не тут же – біля дороги
Ми відвідали ще кілька пляжів, поїли печеної кукурудзи і ще одних рибних паличок в банановому листку. Почали шукати нічліг в районі містечка Куала Бесу. Їдучи невеликою доріжкою біля пляжу вперше побачили як дресировані мавпи зривають кокоси з пальм. Раніше ми тільки чули про таке чудо, а тут на тобі – ходить мужик з мавпою на шнурку. Смикає за шнурок і мавпа лізе на височезну пальму. Як вона знаходить там відповідно спілий кокос-не знаю. Як вона його там відгризає – тож не ясно. Але за хвилину кокос падає додолу. Мужик смикає за шнурок, і мавпа злазить донизу, і при потребі лізе на наступне дерево. Очевидно, тих мавп дресирують з дитинства. Принаймні таку ж маленьку мавпу на шнурку ми бачили на плечі дитини в найближчому селі.
Цього дня місцем ночівлі для нас знову став пляж. До речі – як і попереднього разу ми старалися заночувати недалеко від чогось цивілізованого. Щось цивілізоване передбачає туалет, а туалет тут обов’язково передбачає кран з водою і ковшик (натомість туалетного паперу майже ніколи не буває). Саме цей кран з ковшиком ми традиційно використовували як  місце прийому душу. Вода в туалетах, як розумієте, це величезна перевага для палаткових туристів в мусульманських країнах.





День Третій:  Роті Чанай і позування голим
Ніч біля готелю відзначилася сильним вітром, який однак не приніс дощу. Ми нормально поспали і вдосвіта скрутивши наші пожитки вирушили в дорогу без сніданку. Ми робили так традиційно, аби активно використати прохолодну частину дня. Зранку шукали місце де готують наші любимі палянички – Роті Чанай. Цього ранку нам випало знайти їх десь аж на початку третьої години їзди. Насправді, одне місце було і до того – але ця ділянка дороги була наскільки задимлена якимісь горінням в селі, що ми вирішили там не зупинятися.
Ранішнє місце роті відзначилося граничною простотою місця і граничною добротою людей в ньому. Коли ми вийшли з імпровізованого кафе, організовано в половині придорожньої хати, то за нами вибіг син власника, нагадуючи що ми забули шоломи. При тому він нічого не казав про те, що ми то і не розрахувалися за їжу. Насправді ми просто вийшли взяти крем від сонця. Навіть попри те, що я не люблю всякою хімією себе мастити, але крем використовую, бо навіть добре загорілі руки при тутешньому сонці згорають заново, якщо не захищені протягом кількох годин.
Цього дня ми залишили прибережну зону, звернувши в глиб материка. Вже з годинки п’ятої почали приглядатися до місць для розбиття палатки, але нічого нормального не знаходилося. Врешті докрутили до сьомої – за годину вже мало темніти. І тут ми зрозуміли, що доля спеціально вела нас до хорошого місця. В маленькому селі ми наткнулися на кафе з тим же Роті Чанай. І зразу ж за ним невеликий майданчик біля лісу, трохи далі за рядом придорожніх будинків.
Ми насолодилися Роті, і розклали палатку. Ще до сутінків я збігав назад до забігайлівки з пляшками – набрав води. З цих пляшок організував Оксані душ. Моя черга митися прийшла, коли надворі було майже темно. Стою собі голий недалеко від палатки, дружина лиє на мене воду, а тут раптом зі сторони дороги преться до нас чувак з сигаретою. Познайомитися, очевидно, захотілося. Оксана думала, що я її розігрую, коли сказав що в нас гості. Мене сміх бере, чувак здалека певне не зрозумів, що я голий – підходить ближче.  Оксана розвертається і так здивовано до нього: «Можете почекати трохи – він голий, приймає душ». Я далі сміюся, а чувак такого складного речення на англійській не зрозумів – підходить ближче…і тут очевидно таки розуміє що я голий. Каже: «Окей-окей», розвертається і йде. Більше не повертався. І мені аж незручно було, що ми отак обламали бажання місцевого налагодити контакт.




День четвертий: Тигр-мій друг
Оксана згадує, що спала тієї ночі добре, а мені чулися якісь звуки з лісу, то один раз навіть виглядав з палатки – поблимав ліхтариком. Поозирався, але так нічого і не побачив. Думаю або якась мавпа або ящірка в траві повзала. В цю ніч пригадував, як безбоязно я сам спав в Карпатах, в одному лише спальнику, без палатки. А тут в палатці і в компанії – і всерівно якийсь стрьомчик брав. Джунглі-все таки.
В той день ми віддалилися від густо населеної ділянки материка доволі далеко. Якщо дивитися на карті – то дорога якою ми їхали –це магістраль, прокладена з центру країни до східного узбережжя через ненаселені джунглі. На трасі частенько траплялися розчавлені змії, деколи – мавпи. Одного разу навіть величезний кабан. Очевидно його лупнула вантажівка, бо кабанюра був настільки великий, що при зіткненні з легковушкою скоріше б автомобіль відкинув колеса ніж кабан – копита.
Четвертого дня, як завжди, ми виїхали без сніданку, і вже за дві години їзди добряче про це пожаліли. Адже їхати довелося поміж стін лісу, без натяків на населені пункти з придорожніми забігайлівками. Пощастило, що попереднім вечерком я купив в магазині пачку печива. Врешті найшовши біля дороги якийсь закритий ресторанчик, біля якого був діючий кран з водою – ми зупинилися, і успішно затоптали це печення врятувавшись від неприємного голоду.
В обід ми приїхали до найбільшого в Малайзії озера – Кеніяр. Дорога до нього була важка – горбиста, під палючим сонцем.. на самому лише печеньку з самого ранку. До того ж Оксана трохи забила ногу, відповідно приїхавши до озера ми не могли спочатку сповна зацінити його красоту, бо були в трохи нехорошому настрої. Інформація отримана на рецепції про те, що єдиний готель  тут коштує 250 рингіт, а всі інші треба бронювати заздалегіть не допомогла розрядитися. Ми спустилися до самого озера, смачно поїли в місцевому столі і отримали пропозицію від ще одного готелю –за 120 рингіт. Але готель на острові посеред озера, і доставка в дві сторони обійдеться ще в 300
Третій-бюджетний готель, який нам порадили, ми одразу і не знайшли. Прийшлося дзвонити по телефону до адміністратора і він приїхав до нас на мопеді.
¬¬- Тут близенько –два кілометри, ¬¬- сказав він.
Ми проїхали сім кілометрів горбистою трасою, поки дісталися потрібного місця. Нашою метою на цей день було відпочити, помитися і попрати речі. І хоч пральна машинка в бюджетному готелі була, але місцем задоволені ми не були. Коли знаєш, що в середньому містечку можна зняти середній номер за 50-60рингітів, то тут платити 100 за брудні простирадла і вид на будівельну техніку з вікна не хотілося. Ми правда, трохи посперечалися з Оксаною з того приводу, але врешті вирішили рухатися вперед в надії на те, що доля нам підкаже гарне місце.
Цього дня ми багато разів дякували долі.
Спочатку – за красивий водоспад, в якому ми чудово освіжилися після годинки крутіння педалей. Потім за чудову хатку-забігайлівку на пустинній дорозі, де ми поїли прекраснійшу рибку в компанії власника – Еді, який, як на диво в цих місцях, балакав англійською.
Еді виріс в сусідньому містечку, одружився з дівчиною з сусіднього села, попрацював трохи водієм в столиці, а потім переїхав в оцей будинок, який до того належав його родичам. До найближчого села від його будинку  зараз кілометрів 15. Сусідів як таких – нема. Лише Еді, його дружина, четверо дітей і водії проїжджих вантажівок.
Компанія Еді нам сподобалася і ми отак з нічев’я запитали, чи можна ми тут розіб’єм палатку.
¬¬¬¬- Та ви шо! Тут тигри, змії, слони!, - категорично заявив дядько.
Розказував, що пару днів тому бачив з будинку тигра, який вночі приходив пити до джерела поруч, а потім ліг відпочивати на пагорбі.
-   Але тигр-мій друг, він мене не чіпає, - заявив Еді схрещуючи мізинці, що мало, напевне, означати знак дружби.
Врешті сказав, що якщо ми розіб’єм палатку тут таки біля хати, а не в джунглях, то звірі нас не з’їдять. Давши чоловіку оговтатися від новини, що біля його хати спатимуть білі туристи, ми пішли далі. Запитали, чи не проти, якщо ми скористуємся його пральною машиною. Еді троха поусміхався-подивувався, але врешті був не проти. Тут, правда, з’ясувалося, що в хаті немає електрики. Для того, аби включити пральку, господарю довелося заводити бензиновий генератор. Пральна машина була ще допотопної конструкції. Закидаєш в коробку лахи, засипаєш порошок, заливаєш воду. Воно ковбасить пів години, після чого ти маєш його вийняти і сам виполоскувати. Я полоскав одяг тричі, бо Еді, очевидно, трохи переборщив з кількістю прального порошку. Прищепок у господаря не знайшлося – ми повісили одяг на натягнуті дроти біля хати і пильнували, аби їх часом не здуло.
До вечера небо захмарилося і нам довелося знімати одяг з дротів наполовину мокрим. Запакували його в велобаули, залізли в палатку, подякували за день що минув і за все добре, що в ньому сталося – і лягли спатки.





День п’ятий: казкове озеро і автостоп з велосипедами
Як ви певне вже здогадалися, тигри нас не з’їли, слони не затоптали і змії не закусали. Після ночівлі біля будинку Еді ми прокинулися близько шостої ранку в густому тумані. Запакували палатку мокрою і виїхали так рано як тільки могли. Який же чоткий був цей ранок!
Ще кілька годин ми їхали трасою то наближаючись то віддаляючись від все того ж озера Кеніяр, яке, після встановлення тут 60 років тому дамби і гідроелектростанції розтеклося між гір, затопивши частину джунглів. Гладке плесо озера, з якого де не де досі стирчать дерева і ранковий туман понад цим – словами красу не передати. В одному місці дорогу нам перебігла велика мавпа, ну і протоптані слонами стежки попри дорогу – то само собою. Знаки з повідомленням про присутність слонів –гарний екземпляр для фото.
Місце для сніданку ми знайшли десь за дві години від виїзду. Після цього їхати довелося в спеці, а на зміну джунглям з часом прийшли пальмові плантації. Тобто рівень насолоди від поїздки кратно зменшився.
Попередньо ми планували не особливо прив’язуватися до часу, і крутити стільки, скільки сподобається. Але в п’ятий день подорожі стало відомо, що за три дні мені варто повернутися в Пенанг – появилося замовлення від туристів яке не хотілося втрачати. Тому оцього п’ятого дня ми вирішили, що не погано було б добратися до містечка Гуа Мусанг. Ключового містечка в цьому регіоні, де ми планували з’ясувати можливість добирання до Пенангу.
Як з’ясувалося, від місця нашої ночівлі до Гуа Мусангу було близько 140 кілометрів. Проїхавши більше 80-ти до п’ятої вечора ми зрозуміли, що добратися до цілі цього дня буде важкувато. Я цілком нормально зжився з ідеєю заночувати в палатці десь по дорозі, але Оксана зініціювала другий варіант і тут же його реалізувала.
«Велоавтостоп» - чули таке? Я також не чув. І не думав що то дуже реально пиняти автомобіль, їдучи на велосипеді. Але нам пощастило. Елементом успіху стала популярність в тому районі пікапів типу Toyota Hilux ну і, звичайно, доброта місцевих мешканців. Перша ж машина яку застопила Оксана взяла на борт наші велосипеди і нас, і за якихісь пів години ми вже були в Гуа Мусанг. Нашими рятівниками стали два менеджери з місцевої плантації, де вирощують пальми з плодів якої вичавлюють пальмову олію. Дорогою ми дізналися про технологію вирощування тих пальм, трохи про каучукові плантації і ще трохи про місцевих птахів, гнізда яких поїдають китайці, надіючись покращити своє здоров’я.
До заходу сонця ми вже встигли поселитися в місцевий готель, погуляти містом і повечеряти Роті Чанай та найсмачнішими з часу перебування в Малайзії овочами Саюр Чампур.
Це була перша наша ніч в готелі з часу виїзду в подорож.




День шостий: пекельна спека і райський дощ
Ніч в готелі і ранішня прогулянка дали можливість організму відпочити і розслабитися після кількох днів подорожньої напруги. Ми гарно поснідали вгадайте чим, а по дорозі назад я навіть найшов інтернет клуб, аби перекинути фотографії на флешку з фотоапарата.
Ого! Таких інтернет клубів я не бачив навіть в рідних райцентрах і селах. По сходах до клубу лазять якісь неясні хробаки, системні блоки покриті кількаміліметровим шаром пилу. Попільнички біля клавіатур ніхто не очищав кілька днів, і між всім цим сидять школярі і шпіляють щось на подобі Контр Страйк. Ужяс. Оксана навіть не захотіла чекати всередині. Я також старався справитися з перекиданням якнайскоріше.
Але вже по обіді про інтернет клуб забулося.
Ми вирішили їхати в сторону високогір’я Камерон Хайлендс, бо це виявилося найближчою точкою, де можна було взяти автобус на Пенанг. До точки призначення в нас було близько 100 кілометрів і півтора дні на цю відстань. Не все так погано.
Якби ж тільки не спека.
Пообідавши в гарній компанії малайців десь за 20 кілометрів від Гуа Мусанг ми виїхали на трасу видовбану в кам’яній скалі. Під колесами бетон – по боках камінь, зверху сонце і жодного тобі натяку на тінь.
Оксана знову згадала про велоавтостоп. Я пропонував ще трохи проїхати, роблячи час від часу невеликі перепочинки. Спочатку ми зупинилися під якимісь деревом поїсти апельсинів. Потім, коли наші запаси води майже вичерпалися, на дорозі трапилася мечеть з туалетом. Оксана прийняла тут душ, і навіть почала усміхатися.
На цьому наше щастя не завершилося. Одразу після виїзду з мечеті небо раптово затягнулося хмарами і в повітрі запахло дощем. Ми зупинилися біля якоїсь кафешки, запакувавши все що можна в водонепроникні баули. Випили на дорожку кави і вйо!
Дощик почався за годинку і не припинявся до вечора. Часом лило так, що важко було повірити, що ще три години тому ми їхали під палючим сонцем без натяку на хмари.
Дорога стала чітко гірською – з постійними підйомами і спусками. На одному з пагорбів водій вантажівки вже сам запропонував нам скористатися велоавтостопом. Ми гречно відмовилися, хоча трохи пізніше я подумав що варто було погодитися. Хоча б для того, щоб побачити як він пакує наші велосипеди на повну загружену фуру.
Вже перед заходом сонця дощ припинився і ми мали чудовий час на незавантаженій трасі. З зупинкою на ніч чекали до останнього і врешті найшли непогане місце. Від центральної траси йшла якась стежка-доріжка круто вниз, і на її згині, вже там де не було чути і не видно машин ми і розбили палатку.




День сьомий: Швидкість – 5км/год
Ранок зустрів нас сонечком. Ми не дуже знали де ми є, але догадувалися, що їхати цього дня доведеться переважно в гору.
Так воно і сталося. Минаючи різноманітні плантації ми перлися на підйом, з швидкістю 5-7 кілометрів за годину. З їжі в нас залишилося трохи родзинок і пів пачки печива. Серед плантацій магазинів і забігайлівок не спостерігалося, тому на цьому сухому пайку ми крутили до обіду. Біля чергового поля з черговою рослинністю знайшли поливну трубу, пробиту в одному місці. З дірки бив тонкий струмінь води на два метри в гору. Такий собі фонтанчик. Ми скористалися ним, як душем. Це додало сил і ми продовжили пихтіти на підйомі.
Врешті докрутили до рятівної забігайлівки з їжею і прохолодними напоями. Там навіть робили Роті  Чанай! Отакий от подарунок від долі за довгі муки. Ми насолоджувалися чаєм, паляничками і вмиванням з під крану більше години, не дуже парячись мухами, які толпами літали навколо. Від мух не допомогала навіть ліпка пастка, яку індус розклав біля нашого столу. Не помогло і те, що я зняв сандалі і відставив їх на два метри від столу. Попри те що моє пропотіле взуття стало неабиякою атракцією для комах, частина їх все ж залишалася на нашому столику.  Деякі продовжували кружляти над нами, коли ми продовжили свій шлях на велосипедах.
До другої дня ми проїхали заледве тридцять кілометрів і думали, що мукам нашим не буде кінця, коли врешті випхалися на перевал. Попили чайку і гайда вниз. Фактично то вже був початок району Камерон Хайлендс. Після кількагодинного підйому спуск здавався раєм і ми навіть не помітили, як опинилися в першому селі високогір’я. На першій же автобусній зупинці попиталися коли буде автобус на Пенанг. І о диво – він буде за годину. Якраз достатньо часу щоб перекусити і спакуватися. Йдемо до першої забігайлівки, їмо, пробуємо хризантемовий чай і коли автобус прибуває на зупинку, ми вже в повній бойовій готовності їхати.
Але водій не був повністю готовий нас прийняти.
Це був перший водій від часу наших подорожей в Малайзії, який не захотів брати наші вєліки в багажник. Звичайно, певну роль в тому відіграв той факт, що ми сідали не на першій зупинці, відповідно багажник був частково заповнений. Але ж багажники тут такі, що навіть якби кожен другий пасажир мав велосипед, то можна було б потіснитися. Цей водій трохи повимахувався. Чим змусив тьотю, яка продавала нам квитки, балакати з його шефом. Врешті він відкрив для велосипедів інший відсік, вимагаючи при цьому додаткових 20 рингітів за багаж. Ми не були проти, бо ж окрім вєліків в нас було ще три сумки і рюкзак. Попри додатковий зарібок водій, здається так і не повернувся до нормального настрою і цілу дорогу назад гнав як зварйований. Ми, щоправда, були цьому тільки раді. Адже почавши наш день десь там в глибоких джунглях того ж вечора ми лягли спати в нашому рідненькому ліжечку.




Всім дякую за увагу. Поїду кудись знову, знову відпишу. Невелосипедні пригоди читайте тут- http://penangheart.com/ua/category/blog/

Offline Сім самураїв

  • Кшатрій
  • Ветеран
  • ***
  • Повідомлень: 1097
  • Карма: +76/-2
  • міністр пропаганди
    • Перегляд профілю
« Reply #1 : 30.05.2014, 10:30:09 »
ми за тобою скучили)

Offline Стечкин

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 3762
  • Карма: +105/-54
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #2 : 30.05.2014, 19:57:34 »
тєма горілої автопокришки не розкрита

сумно мабуть в Малазії?
розпродаж
через стан здоровья не можу їздити

Offline Yanek

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 588
  • Карма: +112/-0
    • Перегляд профілю
    • Серце Азії
« Reply #3 : 02.06.2014, 06:02:16 »
Я буду в липні в Україні 20 днів. то думаю зовидимось!

Offline Стечкин

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 3762
  • Карма: +105/-54
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #4 : 02.06.2014, 11:32:06 »
Я буду в липні в Україні 20 днів. то думаю зовидимось!

обвязково давай чути про себе
розпродаж
через стан здоровья не можу їздити

Offline Schults

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 838
  • Карма: +8/-0
  • Стать: Чоловіча
  • я буду долго гнать велосипед...
    • Перегляд профілю
« Reply #5 : 09.06.2014, 00:40:26 »
Вау. Слів нема. Сам мрію про таку подорож.
Молодці!!!


Sent from my Nokia 3310 using Tapatalk
Я почему вредным был? Потому что у меня велосипеда не было...