Внєзапно випало мені декілька вільних днів. Без довгих роздумів вирішити поїхати в Карпати. Трішки почитавши звіти людей по інтернатах вирішив їхати в район Чорногори, та що там район – залізти в гори і прогулятися самим високим хребтом України. До цього і ніколи ще там не був – лише минулого року доїзжали до озера Марічейка і все. При планувані мені в око кинувся один звіт з вело подорожі де все було описано в яскравих та самих мажорних кольорах на основі якого я спланував ту частину походу що стосується самої Чорногори. Як потім вияснилося – все не так сталося якби хотілося і з ровером туди зась. Но про те я взнаю лише пізніше. Ото ж все по порядку.
День 1.Зранку приїхав Шепетівським потягом в Коломию. Песимістично дивився в небо і щось не дуже вірилося що ота купа сивих, мокрих та важких хмар кудись дінуться щоб відкрити голубе небо. Але калабані троха підсихали і не прийдеться їхати по болотах – ну і на тому добре. Після складання ровера помічаю що немає у мене свого улюбленого плеєра, який сто тисяч років служив мені вірою і правдою і надійно віддавав 14 годин своє праці на одному заряді акумулятора. Точно нема. Згадую. Так воно і є – забув у потязі. Ця подія додала ще песимізу до і так нерадісного настрою через погоду. Невдовзі прибув Рахівський порохотяг - і за декілька годин я вже у Ворохті. З Ворохти не вагаючись розігнався через Кривопільський перевал покотився до Ільців. Дорога гарний асфальт, кругом ліси і пахне якось так гарно "по-Карпатськи" – сосново-ялинково-смереково. Насолода. В Ільцях звернув на дорогу вздовж Чорного Черемошу і попрощався з асфальтом на найближчі 3 дні. Через дощі Черемош піднявся сильно, а прикордонник на КПП скаже – що то ще не велика вода, от декілька днів тому коли шаленіли грози ото вода була. По дорозі знайшов гарне місце біля річки і трішки перекусив. Ближче до 16 години я вже був на КПП. Прикордонник записав мої паспортні дані і розпитав про подальший маршрут, здивувався що я був сам і запитав чи я не боюся от так сам їздити. Трохи ше поговорили і я покрутив в сторону Шибене – де мав початися підьом у гори. По дорозі взнаю від місцевих хлопчаків що цмудлили "Чернігівське Міцне" з літрових пляшок що озера Шибене не існує, там прорвало греблю чи що. Цікавилися скільки вартує мій ровер і чи не страшно от так самому подорожувати. Доїхав до Шибене до знаку "Рух заборонено" від якого починається крута дорого вверх до Марічейки та гори Піп Іван. Той знак там не дарма висить, після нього починаються справжні гори де потрібно віддати багато фізичних сил та бути морально готовим до різних природніх вибрикеньок. Но то я все потім взнаю – натхненний попередньою поїздкою на Марічейку я гадки немав що цього разу все буде по інакшому і гори в перший раз лише показали себе з кращої сторони. А ось і почав моросити дрібненький дощик що поступово перетворювався на більший дощ, правда до сильного дощу не дойшло але все рівно було якось моторошно лізти вгору по вуха в болоті і тягнути ровера в карпатських напівсутінках. Ще й слизька болотяна дорога сильно гальмувала швидкість. Я вже почав жалкувати що затіяв оці сольні гастролі Карпатським краєм, якийсь песимістичний настрій огорнув мене і не відпускав аж до…
Підьйом до полонини займав десь 2 години протягом яких дуже хотілося пити – запаси води закінчилися ще на початку підьому. Змучений спрагою добрався таки до полонини де звернув в сторону колиби. На ґанку стояли 2 чи троє людей, но я не звернув на них уваги і попер зразу до джерела. О, нарешті! Свіжа прохолода потекла по тілу і враз відновила сили, нема кращого задоволення як вгамувати свою спрагу свіжою водою. Заговориd з людьми що були біля колиби і виявляється що це туристи з Чернігова – переважно педагоги, які вже третій день сидять тут і чекають з моря погоди щоб піти на хребет. Але погода їм такої радості чогось не хотіла давати, то вони лише обійшлися сходженням на Піп Іван і назад. Зранку вони вже мали їхати додому. Поговоривши з власником, якого звати Мирослав і який надає притулок туристам, вирішив на ніч залишитися в колибі, посушити речі та добряче виспатися а зранку вернутися назад і поїхати додому. Мирослав впрошував залишитися ще на день, мотивуючи тим що погода має покращитися і можна буде продовжити мандрівку. Але при такій погоді як зараз і після такого підйому вже нічого не хотілося – лише поїсти чогось гарячого і повалитися спати під теплу ковдру. І якщо з першим мені повезло (чернігівчани нагодували мене гарячим борщем з сметаною та розвеселили веселою компанією – за що їм спасибі) то з на друге мені прийшлося лише місце в колибі де я розстелив спальника а захрапів блаженним сном. Правда вночі декілька раз прокидався – мій літній спальник не витримував холоду Карпат і прийшлося натягувати на себе троха теплішого одягу.
 |  |
| Кривопільський перевал | Тут закінчується дорога і починається підьйом. |
 |  |
| Мінливість погоди | Черемош з'їв половину дороги |
День 2.Зранку прокинувся біля 10 години всі туристи вже поїхали додому, ще одна група пакувала речі додому. Я міркував що робити далі - погода трішки покращилася і дощу вже не було – на небі тут і там утворювалися невеликі а з часом і великі дзюри через які проглядалося оптимістичне синє небо. Ну раз так і раз я вже доліз до полонини то ж не вертатися додому з пустими рукамм і вирішую хоча б піднятися на Піп Іван.
Спакувавши рюкзак самим необхідним хапаю ровера в руки і за хвилю вже човгаю на Піп Іван. Дорога яка проходить повз відоме вже мені озеро Марічейка на 95% проїзжається на велосипеді, але лише до озера, далі мені його прийдеться штовхати, нести, тягнути. На Марічейці помічаю ще 2 групи, швидко роблю знимки озера і гайда далі. Далі дорожне покриття плавно переходить в кам'янисту поверхню по які не то що їхати – йти важко. Піднявшись трішки вище коли вже закінчується ліс і кругом одні лиш густі кущі жерепа милуюся гірськими краєвидами і трохи навіть щось знимкую. Пійдьом місцями крутий а місцями біль-менш нормальний, но ровер тягнути то не благодатна справа – якби знав що до самого ПіпІвана мені не прийдеться його використовуватися за призначенням то б залишив десь поряд дороги - густих кущів тут багато. По дорозі найшов ділянку густо всіяну чорницями, де на добрих 20 хвилин мусів засісти допоки не добряче їх не насмакувався. Далі по підьому почали рідшати зарослі а потім і взагалі лише зустрічалися маленькими кавалками. Коли вийшов вже на хребет що прямував на ПіпІван погода різко змінилася - з лівої сторони дув сильний вітер що гнав густі сірі хмари через хребет і густий туман прийняв мене в свої тягучі тенета. Видимість була десь метрів 40-50 - почував себе як Їжачок в тумані, але добре що є дорога що не дасть збитися з курсу і заблукати в цій напівтемряві. Згодом мене здоганяє група з Марічейки (з ровером тут сильно не розженешся), трохи розговорилися і разом вже попрямували вгору. За якихось 5-10 хвилин прямо з туману виринає кам'яна загорожа, ще метрів зо 20 і починають вимальовуватися обриси старої обсерваторії, що встигла попрацювати лише декілька років, а потім війна змінила призначений хід історії цієї споруди. Через густий туман довкола обсерваторії нічого не видно взагалі. Дуже жаль, адже звідси доступні для споглядання чудові краєвиди і видно багато вершин всього Чорногорського хребта. Тай таке. Знимкую то що годен і що туман не зміг від мене приховати. Прощаюся з групою троха рекламую нашу Шприху (жаль що забув взяти наші візитівки, та шо там рекламувати кажу: "Погугліть слово шприха") і швидко спускаюся вниз до колиби. Якщо пійдьом зайняв 3 години (з велосипедом в руках) то спускаюся за менше ніж півтори години.
В колибі вже всі туристи порозбігалися, залишився я один. Я зварив собі макарони і вталував їх з консервою. А то шо не влізлося – ше собаку нагодував. Біля 21 пішов спати. Лежу собі, перед мною вікно хоч і клейонкою закрите все одно видно голубе небо – значить завтра буде гарна погода… так і засинаю думаю про завтрашню погоду і слухаю як в печі тріщить вогонь і як десь там на полонині корови дзеленчать своїми дзвониками. Біля опівночі повертається Мирослав і ми десь зо 2 години ще говоримо про програмування, рекламу від гугля, ПДР, Євро 2012…
 |  |
| Хмарно | Сонячна дорога на Марічейку |
 |  |
| В лісі | Марічейка |
 |  |
| Марічейка | Стрімка дорога |
 |  |
| Погода радує | Гори |
 |  |
| Піп Іван близько | Нетрі обсерваторії |
День 3.Зранку троха змерз у спальнику, але вставати все рівно не хочеться. Протираю очі і вичовгаю з колиби на двір. А там чудова погода – жодної хмарки немає на небі і повітря дуже чисте. Одразу вирішую продовжити мандрівку – пакую чумайдани свіжо купленою провізією (сир, сметана) і знову шурую на Піп Іван. Цього разу швидше вдалося вийти на гору. Краєвиди звідти чудові – видно декілька вершин Чорногірського хребта. Відчуваєш себе під самим небом над усім світом. Круто – ото дочекався нарешті чогось файного – а то в гори поїхав а їх би і не бачив. Тішуся що не поїхав додому тоді коли була погана погода. На Піп Івані здибаю ше якихось поляків, трохи з ними поговорив і роблю знимки. Поки я знимкував ще підійшло 2-3 групи. Одна група була явно алкотуристи, бо тіки вилізли на гору і зразу підійшли "Сігарєти не буде"? Потім голосно реготали і було чути "Вотку пити будемо? Чи ше лишемо?". А я вже тим часом спускався до Дземброні. Саме цікаво ну і приємно було – що коли пересікався з іншими туристичними групами то завжди віталися один до одного, розпитували звідкіля і по якому маршруту ідемо. Ще перекидалися кількома словами і кожен далі по своєму маршруту. Я з ровером йшов дуже повільно – бо інколи стежка була вузька а кругом зарослі жерепа по пояс, або підйоми чи спуски з каменюк, то ж ровер реально приходилося перетягувати. Тому всі групи мене перегнали і я майже всю дорого йшов сам. Погода цілий день була чудова, правда потім набігли хмари но все рівно було тепло і безвітряно … і тихо. Таке враження що хтось поставив весь світ на паузу і ти просто дивишся на гігантську статичну картину, і так протягом всього дня і жодної людини кругом. Цілий день в цілковитій тишині – мабуть холериків такий розклад би виїв мозок, але мені сподобалося. Отак собі троха човгаєш, троха споглядаєш краєвиди, інколи відпочиваєш - одним словом красота… Отак дойшов я розвилки на Гутин Томнатик – троха перекусив сиру зі сметаною і пішов далі. Під вечір дойшов до озера Несамовитого. Надибав в телефоні Master of Puppets – файно є!. До озера спускався під шалені ритми улюбленого гурту… хехе. Біля озера ні душі, і я вже думав що так і буд один ночувати, але за годину ще прийшло двоє хлопців і дівчина і також розклали палатку. Дуже цікава компанія в них була – дівчина жалілася їм що не може найти нормального хлопця а вони її розповідали як відрізнити чи у вас стосунки справжні чи просто з корисливих цілей, я собі лежав в палатці і сміявся з них. Це був фізично найважчий день мандрівки тому через втому дуже швидко заснув, правда вночі прокидався бо було прохолодно спати а зранку встав зовсім невиспаний.
 |  |
| Ранковий краєвид з колиби | Колиба |
 |  |
| А мені шо до того... | Знову Марічейка |
 |  |
| Бичочок | Білий слон - так називається ця обсерваторія |
 |  |
| гора Смотрич, лівіше Вухатий Камінь | Спуск з гори |
 |  |
| Звідси я прийшов | Таке |
 |  |
| Піп Іван залишився позаду | Краєвид |
 |  |
| Скелясті стежки | озеро Бребенескул |
 |  |
| Краєвид | По центрі Бребенескул - там далеко видніється Говерла (вигляд від обсерваторії) |
День 4. Після побудки довго не гаявся - зібрав палатку і націлив свій маршрут до цивілізації - вказівник біля озера обіцяв мені що за 3 години я пройду 7 кілометрів і попаду до Заросляка. Почався мій маршрут із жахливого болота – тай і надалі на протязі всієї дороги мені доводилося форсувати затяжні болотяні стежки. За кілометр почався майже вертикальний зигзагоподібний спуск – троха намучився я спускати свій ровер до низу але все ж таки обійшлося все добре. Внизу спуску замість зарослів жерепа вже почався ліс. Я нашов галявину де, судячи по залишкам згарищ, консервних банок і затоптаної поверхні, ночують туристи, приготував собі сніданок із солодокої каші і все це зі смаком вталував. Помалу знизу почали появляться поодинокі групи туристів, які йшли до озера, переважно це були просто бажаючі піднятися до озера і вернутися назад – це було видно по тому як вони одягнені – без рюкзаків в шортах, майках, шльопанцях чи сандалях – ну так як на пляж зібралися. І всі мене питають чи ще далеко до озера, а я їм а скільки ще до Заросляка? Добрався до метеостанції від якої почалася вже нормальна дорога – яку можна проїхати на ровері, чим я і користаюся. В Заросляку купа людей всі лізуть вгору - в білих маєчках, кросівочках з білими носочками – перескакують з камінчика на камінчик. Злорадно тішуся – що вище їм все рівно прийдется йти по болоті… але більше всього тішить що нарешті файна дорога почалася. Незгледівся як вже опинився у Ворохті, трохи поїв і чекаю на дизель до Коломиї. На вокзалі – один дядько розповідав як він взимку збирає в Чорногорі якісь корінчики і як часто він притягував з гір людей з температурою чи тих які вже марили а також про тих що йдуть в гори зимою і їх лише не весні знаходять. Приїзжає дизель і я прощаюся з Ворохтою. В Коломиї тут же пересідаю на Шепетівський і зранку вже в Тернополі…
 |  |
| озеро Несамовите | Крутий спуск вже позаду |
 |  |
| Ух - захоплює дух | Карпатське небо |
Ось така видалася мандрівка. Троха було сумно без галасливої Шприхальської компанії – не було з ким поспілкуватися, посваритися, пожартувати, поогризатися, звірити маршрут, порадитися… Але все ж таки це була дуже пізнавальна та захоплююча поїздка яку я давно хотів реалізувати – і ось вона відбулася. Дякую всім хто підтримав мене і всім хорошим людям що траплялися на моєму шляху.
Маршрут подорожі
Дописано : 04.08.2010, 18:24:03
Всі фото з подорожі:
http://picasaweb.google.ru/105196512399329394021/2010_Chornogora#
shpryha -
Тема:
Соло "Чорногора" 28-31 липня 2010
Тема: Соло "Чорногора" 28-31 липня 2010 (Прочитано 11081 раз)