Тема: Польські Бескиди - 22-30 серпня 2009р  (Прочитано 8961 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.


Offline bhagavan

  • Брахман
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 1333
  • Карма: +24/-1
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
    • Шприха
« : 16.05.2010, 16:47:42 »
Вітаю шановне панство ). Можливо ви не всі знаєте, а дехто чув лише від своїх бабців, але шприхалі дуже давно виношували план підкорення доріг і стежок сусідніх держав і зупинили свій нелегкий вибір на країна братнього польского народу. Поїздку спланували Dreamland і Zombie, виготовити запрошення від польського воєводства люб'язно запропонував пан Ян Моравський з форуму http://forumjurajskie.pl/, який ще в листопаді 2008 року вийшов на зв'язок з видатним шприхалем Славком (xlibes). Нажаль, планування затягнулося аж так, шо сам xlibes не зміг з нами поїхати, але пан Моравський свою обіцянку довів до логічного кінця, і ми просто змушені були виправдати довіру. Результатом нашого виправдовування довіри стало відкриття туристичної візи у Польщу. Заднім числом. На 10 днів замість 15-ти, з яких для здійснення задуму лишилось лише 8 ). Отже, дякую всім хто допоміг (уклін п.Моравському), всім хто не заважав, і особливо тим, з ким пліч-о-пліч вдалося здійснити цю цікаву мандрівку.

Сьогодні отримав звіт від Мальцева Олександра, який нічого не забув і ретельно опрацьовував свій бортовий журнал, розшифровував записи самописця і напружуючи мізки силувався нічого не проґавити. Читаємо, співчуваємо, тішимось і перебираємо досвід.

Фото з мандрівки http://picasaweb.google.com.ua/silentgull/200902#
власне, фото ніколи не були секретом і всі вже мабуть їх бачили. Тепер маємо ще і текст. Читаємо.


Звіт від Мальцева Олександра


Метушиться провідник, розносячи каву-чай пасажирам, ховаючи серед брудної постілі  цигарки та  горілку, раз у раз нецензурно лаючись з якимось ділками, мабуть контрабандистами у тамбурі. Ми їдемо до Польщі. Поїздом лише до кордону, а далі своїм ходом - на велосипедах.

До Польщі нас запросило польське товариство подорожуючих «Кротос» - запропонували цікавий маршрут вздовж Польсько-Словацького кордону і надіслали запрошення, котрими зобов’язались покривати наші витрати на перебування і виїзд. Звичайно всі витрати покрили ми самі - але  небуло ніяких питань стосовно нашого матеріального забезпечення на кордоні.

Їдемо в чотирьох  - я - Сашко, моя дружина - Оля, Ромко і Олег.



Від Другої Мостиської у вранішній прохолоді прямуємо до Шегинів. Дорогою що кілометр трапляються АЗС, немає й сліду ППС та ДАІ, котрі, як мені розповідали, ще до недавно дерли мито чи не з перелітних птахів. В Шегинях працює пункт обміну валют, де ми міняємо гривні на злоті. Поки що з розрахунку 100 - на людину.  Написи і таблички на магазинах продубльовані польською, а іноді взагалі без українського тексту  - просто Alkohol  Papierosy całodobowy. Це, та ще  цукерки користуються попитом в прикордонного польського населення. Очевидно через порівняльну дешевизну, а не через якусь особливу приязнь до такого роду продуктів.

 

Поляки нічим не відрізняються від українців - так само  намагаються протиснутися без черги, якщо з’являється така можливість, так само намагаються заробити на дрібницях, користуючись перевагами малого прикордонного руху.

Ми займаємо чергу, що вишикувалась до прикордонного КПП  на нашій стороні.

прикордонники заносять данні  з  паспортів і, нічого не питаючись,  пропускають нас в коридор огороджений сітковим парканом. За кілька сот кроків  ми перетинаємо червону лінію і My Dear Ukraine залишилася за  польсько-укрїнським кордоном.  Черга ділиться на дві – для громадян Євросоюзу та решти. Ми стаємо в чергу до решти, шкодуючи що не спробували перетнути кордон на автомобільному переїзді.


Невдовзі, не знати  з яких міркувань, польський прикордонник пропонує нам пройти в через перший прохід (для Євросоюзу), що викликає неабияку заздрість в деяких наших співвітчизників, котрих тут набралося вже кілька десятків. Проходимо в середину польського КПП – знову дві черги - стаємо в свою. За кілька хвилин приходить поляк і на цей раз взагалі поза чергою проводить нас до місця огляду. Закон до всіх однаковий – але ми зі своїми роверами очевидно являємо якесь виключення .


Сподіваємось до останнього що не прийдеться розпаковувати ретельно запакований багаж. Прикордонники ставлять кілька стандартних запитань – цигарки, алкоголь – ми  не маємо. В Романа підозріло трусяться руки і тремтить голос від хвилювання, певно від обурення, що питаються за такі дурниці. Але для всіх це обходиться лише поверхневим оглядом, і ось накінець ми - по-справжньому у Польщі.


З ціє сторони кордону все навпаки – написи обов’язково українською або російською та польською, а часом тільки російською.  Великі і малі білборди, вивіски на будинках  - вживаний одяг, побутова хімія, меблі, будівельні матеріали і т.ін. - очевидно набір продиктований також не особливими уподобаннями наших співвітчизників а вартістю.


Ромко, каже, що тільки тут розумієш поняття  - дорожнє полотно - дорога рівна, де закінчується асфальт одразу починається трав’яний газон узбіччя. Від широкої білої лінії, що заначає край дороги є ще пів  асфальтованих метра, якраз щоб їхати велосипедом.

Якось одразу  з перших кілометрів почуваєшся ніби в Європі – затишно і спокійно.  Ніхто не сигналить у спину. Автомобілі об’їжджають нас   з достатнім запасом, щоб ми не полошилися, а коли зустрічна зайнята – то пригальмовують, аж трошки ніяково від такої ввічливості.

 

Хоча узбіччя доріг в поляків, на відміну від українських, значно чистіші, Ромко невдовзі доречно прорізає склом від пляшки колесо і ми зупиняємось на ремонт і перекус. Клеємо камеру, варимо чай на портативному газі, перехоплюємо привезеними з дому канапками на газоні перед чиїмось будиночками. Доречно через те, що  ніде не траплялося якоїсь зручної місцини для зупинки, а зупинятися на придорожніх газонах ми не наважувались - хто знає, які в тих поляків порядки. А тут уже вибору не було.

 

Заїжджаємо в Перемишль. Не змовляючись  одразу їдемо у напрямку шпилів - магістрату і костелу, котрі видно ще здалеку -  до центру міста.  Будинки, вітрини, чудернацькі вивіски, ліхтарі. Вузенькі охайні вулички, вимощені  бруківкою, фонтани, музеї, крамнички старого міста  нагадують  мені про Львів,  Тернопіль, Чернівці, Франківськ, у ранковій порі, коли сміття вже прибрано двірниками, а нового ще не накидано, навіть найдрібнішого  - папірців і недопалків. Фасади будинків випромінюють  яскравими фарбами настрій. Кожна будівля якась індивідуальна і неповторна. Хоча мабуть просто хочеться роздивлятися все довкола. На в'їзді на міст над залізничними коліями висить знак "проїзд заборонено" з приміткою - "велосипедів не стосується". Хто б в нас в Україні звертав увагу на такі дрібниці? А тут велосипедисти і пішоходи дотримуються правил дорожнього руху так само як і водії автомобілів. Без примітки, або об'їжджали би десятою дорогою, або вели б велосипед пішки.  Поляки законослухняні до останньої крапки написаного в законі. Принаймні це стосується ПДР - водії перед пішохідними переходами, перехрестями зупиняються не доїжджаючи метр до стоп-лінії. На наших очах велосипедист-хлопець 14-15 років подолав "зайвих" 50 метрів досить крутого підйому, аби не робити формального порушення і не заїжджати на парковку під "цеглу",, це при тому що поблизу навіть і наятку не було на якийсь рух. А я перед цим зо три рази під ту цеглу заїхав, кружляючи між крамницями.

З мосту над залізничними коліями відкривається велична панорама центральної площі. З нагоди 620-тої річниці з дня заснування міста майорять прапори на шпилях, на майдані експозиція фотографій міста. Хочеться затриматися і погуляти містом. Але поки що на свіжі сили плани в нас майже Наполеонівські, і підкорити ми намірюємось якщо не всю, то принаймні більшу половину цієї сусідньої держави.

 

 

Недалеко за Перемишлем  на досить високому пагорбі розташувалося містечко Красичін - королівське місто з палацом і парком. З роверами звичайно в парк не пускають тому мусимо залишити їх біля входу. До парку йдемо (майже бесплатно, вхід 2 злотих), а от до замку – не дуже то й хотілося (10 злотих з особи). Ми все  ще перераховуємо злоті на гривні і ніяк не можемо змиритися  з думкою, що можна за таку невинну розвагу, як прогулянка замком треба відвалити одразу 30 грн.


 

До слова, замок через нову штукатурку більше подібний на картонну декорацію ніж на твердиню, що перестояла  декілька малих і великих воєн і має од віку вже більше як 400 років. Не знаю як кому, а мені оці  відреставровані архітектурні перлини набили вже оскомину. Як на мене один справжній фундамент чи напівзруйнований бастіон фортеці надихає більше, ніж цілий осучаснений замок.

То ж ми і не дуже шкодуємо, що не маємо згоди подивитися на нього з середини. Парк просто розкішний,  на одній лавочці під розкидистими гілками якого екзотичного дерева ми влаштовуємося на відпочинок.


А час  піджимає - годинники ми перевели на одну годину назад, згідно їз польским часом, проте сонце невбалаганно наближається до горизонту.


Неподалік від Красичина я намітив місцину, підходящу для ночівлі - досить віддалену від населених пунктів  гору, що називається Лиса. Вона поросла лісом, основна дорога її обминає великою петлею, а через ліс веде путівець, що спочатку повертає в сторону від траси прямує через невеличке село, а згодом знову повертається на шосе. Проминаємо перший поворот, аби перед ночівлею не "світитися" серед людей. Бо по при всю польску гречінсть, намагаємось бути обережними, а крім того  - u lase   palić ognik  - zakaz. А тим часом сонце сідає все нижче, крутити педалі все тяжче, а   з’їзду до лісу все немає. Тай й дорога крім того постійно йде до гори. Коли,здається, зовсім знемагаємось на сили, і черговий відрізок дороги видається вже неподолано крутим, знаходимо в'їзд до лісу.

На в’їзді до лісу табличка, але  ми, ще  не набралися достатньо європейської законослухності, аби зважати на якісь таблички.  Для годиться втішили себе тим що  я  й Ромоко самі її ніби не бачили, а те що бачила Оля, вона переклала як "бути обережним, якщо палити вогнище". Віри тому не  ймем, тому заїжджяємо   від дороги подалі. Знаходимо більш-менш рівну і не сильно захаращену поляну,  бьємо намети і, як  партизани, палимо майже бездимну ватру, щоб, поки світло, за димом нас не застукали лісники.


Води нажаль поблизу немає. Тому доводиться економити. бо на вечерю і сніданок в нас раптом набирається 5 л. Варимо гречку з тушонкою,  із золотистою підсмаженою цибулею та морквою, ріжемо слат  з польських помідорів та огірків, заварюємо чай, викладаємо на стіл печення - підбиваємо підсумки перший день в Польщі пройшов вдало.

Час в поході  тікає швидко, не встигнеш й оком накинути а вже пора лягати - 22 година по польскому часі.


Намагаюсь прокинутись. На годиннику шоста ранку. Зрештою ніхто в дупу не копає, окрім сумління і якогось плану на кілометраж, який потрібно подолати (за перший день зі всіма митними процедурами і переїздами  кордону, ми проїхали щойнабільше 50 км). Звичайно з приводу відпочинку і відпустки можна і полежати, але все ж таки хочеться більше побачити і дальше проїхати. За пів години вдається виштовхати себе і решту  з наметів.  Не зважаючи на близьку осінь, на дворі ще досить тепло. Небо хмариться - ось-ось почне накрапувати дощик. Поспішаємо збиратися, на сніданок готуємо солодку кашу  зі згущеним  молоком завбачливо привезеним з України, бадьоримось кавою, миємось, сушимось, складаємось. Ці всі процедури займають в нас мало не 4 години, і виїхати з лісу вдається лише о 10-ій.


Підйом, який ще вчора видавався  нездоланним, виявляється не таким вже й крутим.  Ми в’їжджаємо в Низькі Бещади - невисокі відроги Карпат висотою до 500-600 м  - продовження  Сколівських Бескидів,  що тягнуться в пінічно західному напрямку від кордону українського до Жешува впоперек нашого маршруту.

В цей день ми перетинаємо п'ять чи шість хребтів по дорозі до Сянка. Мокра дорога безперестанку в’ється серпантином. Їхати зовсім не нудно - середня швидкісь руху у гору не перевищує 8 км, а вниз - не "переменшує" 30 км на годину, а іноді досягає 60-ти. Між хребтами у підніжжях, вздовж дороги розташувлись невелички довгі польські селища,  з неодмінним  костелом, досить часто дерев’янним  а не кам’яним, які переважно в  Україні.


Гори захоплюють весь небосхил. Особливо величними вони виглядають  від підніжжя. Кожного разу після спуску  не віриться що  подолаємо наступну гряду. Низькі хмари чипляються за порослі лісом верхівки, а  на схилах  навкруги розсипані охайні одно-двоповерхові будиночки. Перед кожним підстрижений, вичищений до абюсолюту травяний газон, без сміття,  і навіть, не зважаючи на осінь, без  опалого листя; а розкішні квітники буяють усіма фарбами. Часто на подвір'ях трапляються блискучі від дощу фігурки казкових гномів поруч з фігурками грибів, кам’яні сади, чудернаціькі альтанки. Іноді видається, що кругом у помешканнях  живуть якізь казкові персонажі, а пейзажі довколо намалював Уолт Дісней.


За годину ми потрапляємо у Бірчу - зовсім маленьке містечко.  Видається що воно  вимерло - жодного перехожого на вулиці.  Виявляється,  всі жителі на недільній мессі в костелі.

Навпроти  костелу "уряд" - поліція, пошта, рада - все в одному будинку. Певне, як оселився так і не виїжджав звідтам з часів  Першої світової війни.

Доречі, пам’ятників воякам, що загинули в Першій світовій немає на території бувшого Радянського Союзу. А от у Польщі трапляються.

На площі біля міського магістрату стоїть пам’ятник воякам, що полягли  в 1944-47 роках у боях з фашистськими бандами УПА.  Поруч на лавці розвалився якийсь бомж і щось нерозбірливо вигукує до нас. Ми не розуміємо і провсяк випадок кажемо, що nie wiem pana, бо раптом він говрить  щось політично некорректне або національно провокаційне? У відповідь чуємо: "Do you speak english?" Хто б подумав, що бомжі у Польщі англійську знають. Правда розмова закінчується на нашому Yes i do. Очевидно словниковий запас в співрозмовника закінчується. Але перше враження було  дуже сильне - а ви зустрічали англомовного бомжа в україні?


Як раз перед самим виїздом дізналися, що Поляки не впустили групу велосипедистів, що збиралася їхати дуже подібним до нас маршрутом під гаслом "Європейськими стежками Степана Бандери".  І судячи  з аматорських графіті, яке ми побачили за Перемишлем, поляки справді Бандеру  недолюблюють.


УПА  воювало в тих краях і в тих роках. Історія, як українська так і польська пише, що Бандерівці нападали і палили Бірчу щонаймеше тричі - на відплату за насильнецьке вислення українців. Вперше Бірчу захопили майже без втрат (7 поранених і 1 загиблий), натомість 150 вбитих 200 поранених серед Поляків. Вдруге захопити місто не вдалося. Атака розтягнулася в часі. В третій раз вояки УПА отримали достойну відсіч, але ніди правди діти, хлопці були затяті - не зважаючи на чисельні втрати з 2-ої ночі до 8-ої ранку намагалися захопити місто і вибити гарнізон. Втратили полковника УПА - Коника.

В Бірчі довго не затримуємось і рушаємо далі за маршрутом.
 

На обід зупиняємося в Кузміні, на автобусній зупинці. Поруч магазин, де продавець відмовляється нам налити воду, лише продати. Вода в пляшках в Польщі  відчутно дорожча, ніж в Україні. П’ятилітрова банка вартує найменше   4 злотих. Це в перерахунку аж 12 грн, та й  не звично нам за воду платити, якщо можна просто набрати. До слова - це був  єдиний випадок коли нам відмовили у тому щоб дати води. На тлі суцільної польскої гречності виглядало це дикувато. Крім того, як ми дізналися пізніше, недалеко від зупинки було джерело, але продавець, нажаль, не мала і "дробіни" дорої волі, щоб нам про нього сказати.

На обід кип’ятимо на газі  куплену воду і заливаємо "Гарячу кружку" - яд ядучий - заїдаємо канапками, зробленими нашвидкоруч.

Біля 15 години прибуваємо у Сянок.   Лише на хвилинку забігаємо у центр міста, аби сфотографуватися, оглядаємо досить скромний замок і вирушаємо далі в напрямку Лєско. Переїжджаємо  річку Сян і тепер вже покидаємо ту ефемерну Україну, яка була від Сяну до Дону.

Вздовж річки, вверх за течією їдемо до Лєско.
Не заїжджаючи в саме місто закуповуємо продукти на вечерю та сніданок. Смішно, але капуста в поляків продається не на вагу а поштучно, тому маленьких качанів взагалі немає. Доводиться тарабанити 2-о кілограмову голівку. Також купуємо пару бляшанок консерв, ціни на які в Польщі приблизно однакові  з українськими, але асортимент трошкит ширший.

Десь годину втрачаємо на пошукі місця для табору. Якихось великих лісів по дорозі немає, тому оглядаємо придорожні посадки і шукаємо воду - приготувати вечерю-сніданок, помитися - потрібно принаймні 2-3 літри на одну особу. Врешті знаходимо мальовничий камінь висотою десь 10 м - облюбований скелелазами і позаду нього декілька сот метрів ничійної землі.  Поруч  в генделику набираємо воду - 3 пляшки по 5 л, кельнерша попередажає, що більше не наллє, бо вода привозна але нам більше і не треба.
30 метрів нижче від цього генделика помічаю струмок і якусь буду, що стоїть в в місті його початку. Беру ще одну баклагу і йду по воду. Але виявляється що та будка - це туалет. Дивина та й годі  - привозити воду в кав’ярню за гроші, і не користуватися дармовою, що поруч. А селище, біля якого ми зупиняємось, називається, доречі, Угерце-Мінеральне.

Починає темніти, коли ми розбиваємо намети, дощ, котрий йшов цілий день, потроху вщухає. Між розлогими гілками натягуємо тент і під ним влаштовуємось на вечерю. За цей день вдалось проїхати  74 км, враховуючи характер місцевості, почуваємось героями. Олі було найважче, вона часто не витримувала навантаження і здоганяла нас пішки.

Ніде не видно згарищ від кострів. І ми остерігаємось розводити ватру - готуємо все на двох гзових пальниках - справжній червоний борщ (дякуємо Олі), як годиться  з картолею, чевоним буряком і тушонкою.

Ранок видається дуже вологим. Кругом стоїть туман. Трава мокра, проте дощу немає. Знову довго збираємось. Знімаємось  з місця близько 10-ої ранку.

Ми все більше заглиблюємось у гори - просуваючись від низких Бещадів до високих. Підйоми спуски стрімкішають, а після минувших днів відчувається кожен кілограм на багажнику. Ми наближаємось до рекреаційної зони. Узбіччя рясніють рекламами готелів, мотелів, садиб заленого туризму.

  За годину добираємось до  дамби Солінського водосховища. Вона громадиться над нами.  І десь там, за нею, вищче від нас на 80 м, аж не віриться що так високо -  водяна гладь озера.

Ще за годину піднімаємось на дамбу. Солінське недарма ще й називають морем.  Його площа 22 км, а довжина берегової лінії 150 км. Інший берег губиться десь  вдалині між кручами, у воді  темнобірюзового морського кольору, біля дамби, плаває безліч великої і малої риби, котру підгодовують туристи,  білі вітрильників линуть зеркальною гладдю на фоні гірських хребтів. По озеру ходять пароплави. Ми  шпацеруємо дамбою на інший берег, де не встоюємо перед спокусою поласувати  польскими włoskimi lodami.
А з іншої сторони дамби - дуже далеко внизу видно зедлений дах ГЕС і піниться річка де падає   з 80-ти метрової висоти  вода і бурхливими потоками виринає з під машинного залу станції.
Погода покращується. З-за хмар все чстіше виглядає сонце. Навколо безліч туристів. Особливо багато пішохідників з розкладними палицями в руках, в агресивному гірському туристичному взутті; час від часу нас обминають велосипедисти, що на день приїжджяють прокотитися узбережжям.

Третій день в дорозі і від вигляду води неймовірно хочеться покупатися. Ми їдемо до найближчого pola namiotowego (кемпінга) на березі. Перед тим запасаємося продуктами на обід - хліб, сир, паштер, ковбаса.
12 км дорога вздовж берега  -  стрімкі підйоми і спуски. Схили сягають 10-12%.
Проминаємо ще одне курортне містечко - Polanchik. І перед Wolkowyja спускаємося на пляж до води.

Кемпінгів навколо озера досить багато. Ми спеціально обираємо такий, до якого не дуже сильно доведеться спускатися  (а згодом підніматися) від дороги.
На наше здивування тут ніхто не купається, і все навколо загаджено-засмічено, прямо так як на наших українських пляжах. Настрій пропадає. Ми обираємо більш-менш чисте містечко щоб годинку перепочити - ноги просто відвалюються.

Залишаємо позаду озеро. І вздовж річки Солінки путівцем їдемо в напрямку Цісни . Дорогою від Терки що п’ять кілометрів трапляються кемпінги - туристична зона. В першому, на виїзді з нас, просять шість злотих з людини, як на мене, трохи дорогувато, та й кемпінг біля самої дороги.
При великому бажанні можна знайти місця, де можна було б отаборитись безкоштовно. Але  Pola Namiotowi облаштовані мінімальним набором зручностей, є спуски до річки і ми отаборюємось в одному з таких десь посередені між Теркою і  Цісною. Є місце для багаття, але ми дістаємо пальники, бо ходити по дрова не хочеться та й темніє швидко, і готуємо на газі, вечеряємо. Покупатися і випрати речі вдається вже після заходу сонця у світлі ліхтариків. Вода прозора і не дуже холодна. Річка дуже мілка, і обливатися доводиться  з горнятка. Берег навкруги заріс ліщиною, котру дуже добре збирати у синьому світлі ліхатариків. І ми собі влаштовуємо вечірній горіховий бенкет.

Зранку  випрані речі, вішаємо зверху на баули і сушимо в зустрічному вітрі. Погода обіцяє бути сонячна.  Поруч за хребто Словаччина і ми  розминулись з якимсь полськими велосипедистми, що поїхали туди катитися.

Приємно відчувати, що і ми собі спокійно можемо знічев’я перетнути кордон - туди-назад. І ніхто не буди вимагати віз, паспортів, примушувати стояти в чергах, давати хабарі.

Досить швидко у вранішній прохолоді  доїжджаємо до Команчі (просто як назва племені індіанців і ровера). Рекреаціно-туристична зона  тут закінчюється. Ми їдемо повз бещадські відроги короткими підйомами-спусками, до Дуклі.

Обідаємо  в якомусь зовсім маленькому селищі.  В дворі магазину-бару-пошти.
 - Юш, пшедано,  - каже продавець, коли ми запитуємо про хліб, - все продано. На стелажах, ще лежать декілька буханців, але очевидно всі вже розписані.
Ми виглядаємо досить розгубленмим, бо отак одразу і не годні придумати, як то ж пообідати без хліба. І  тоді жіночка продає нам один буханець, каже, що це її.
А потім ще й виганяє свого робітника  з бесідки на подвір'я, щоб ми мали де перекусити.


Приблизно за 10 км  до Дуклі виїжджаємо на автостраду з жвавим інтенсивним рухом. Одна за одною ідуть  фури. Водіям очевидно  не до реварансів - безжально вижимають нас  з дороги, обминають з мінімальними критичними інтервалами. Доводиться триматися якнайближче до узбіччя дороги. Ще й на нещастя, воно запилене а через це немає доброго
зчеплення з полотном. Десь наполовині цієї відстані я влітаю у глибоку вибоїну і ледь втримуюсь на велосипеді. Думаю про Олю, що їде  ззаду, чи вона так само не вскочить в неї. Але заспокоюю себе тим, що на спусках (а вибоїна якраз на спуску) Ольга їздить дуже обережно і не розганяться.

Як виявилось, Оля вибоїну проїхала, але  перелякалась і загальмувала. Велосипед занесло і заднім колесо вдарило в опору огородження. Сама ж Оля, на щастя, не постраждала, а
на колесі утворилась досить сильна вісімка. Їхати було можна і я вирішив підправити колесо вже на стоянці.

В Дуклю ми  заїхали близько шостої вечера. На центральній площі на лавочках - кілька пияків. Малолюдно. Містечко нагадало наші Брежани. Навіть з’явилося відчуття що ми знову повернулися в Укрїну.
Без особливих оглядин закуповуємось продуктами на вечерю-сніданок, набираємо воду в барі. Совіть замучила і тепер ми добровільно жертвуємо за три баклаги 2 злотих. Похапцем залітаємо в книжково-канцелярську  крамничку сподіваючись знайти туристичні карти.
Поляк-власник заходить за нами і каже, що взагалі то вже зачинено (і справді на дверях пише, що крамниця працює лише до 17) але можна і продати щось, якщо треба. Ми питаємо за картою польщі, на що він оглянувши власну експозицію хитає з жалем головою і відповідає: "Курва мать, Лондон є а Польщі нема". Дістає декілька карт воєводств - але це не зовсім те, що нам треба, оскільки ми якраз їдемо між ними. Тоді пан на словах гарно пояснює якою дорогою нам  краще їхати, просить вибачення каже, що пана чекає панянка, яку треба зводити на каву. І ми задоволені виходимо. Вдячні за те що продавець розповів нам все що потрібно  і не спонукав нас придбати не потрібні нам карти.

Щойно видається нагода, з’їждажємо  з магістралі в напрямку гір і стаємо на ночівлю зовсім близько біля дороги, але так щоб нас  з неї не було видно. З іншої сторони дороги люди на полі копають барабоолю. У відповідь на запитання, де можна розбити  намети, якась полька, пропонувала стати прямо на чийомусь городі. Каже  щоб ми не переживали, що нас ніхто не зачепить.

Поблизу дзюрчить невелики струмочок - є можливість помити посуд, і помитися самим. Щоб відчувати себе беспечніше,огороджуємо площадку навкло наметів сухим галуззям. Знаходимо старе  згарище і палимо вогнище вже нічого не цураючись, як у себе вдома. Газ-газом, але по перше - за нього гроші платити треба, по-друге він закінчується, і поки  що я  не бачив, де  б ми його могли купити, і по-третє з ogniskom якось веселіше,  затишніше. Доїдаємо залишки українських продуктів - гречку  зі згущеним молоком, чорносливом, горіхами.

Сьогодні вирішили спробувати прокинутись раніше - о 5-ій. Щоб більше часу приділити дорозі. Переїзд обіцяє бути нудним, бо ми не завертаємо на південь у Бескиди, як планували спочату, а одразу по при гори їдемо до Татр.
Як  завжди, щонайменше пів години збираємося  з силами щоб вилізти з наметів. В результаті всеж таки зекономили 30 хвилин і виїхали о 9-30.

Горліце- за останні два дні перше більш-менш велике місто. Із супермаркетами, банками. Ідяе фікс - це газ. Якого лишилося пів балона. Перед виїздом мені казали знайомі, що газ в малих балонах можна купити на будь-якій АЗС. Очевидно ситуація  змінилася - немає ніде. В трьох крамницях, що торгують туристичним спорядженням в Горліце найменші балони були літрові, які нам явно не підходили за вагою і розімром.
День видався паркий. Їхати  важко. За день долаємо 74 км досить легкої дороги до Грибува. Звідци частину маршруту  (30 км) до Старго Сончя їдемо електричкою. Білети обходяться за особу три злотих, за велосипед - п’ять. На станції пояснюють, що за велосипед платиш в незалежності від відстані, хоч би їхав через всю Польщу.

Ставимо ровери у спеціальному вагоні без сидінь для негабаритних речей.  Самі зручно розташовуємося в м’яких кріслах розташованих одне навпроти одного з маленькимм століком між ними і маленьким смітничком під століком. Кондуктор дає нам час закріпити ровери, всістися по місцях, і тільки після того підходить зі своїми справами.


В Новому Сончі  на вокзалі отримуємо вичерпну довідку про рух поїіздів від Закопаного до Кракова і  звідтам до Перемишля. Жіночка в довідці підшуковує нам найкращі варіанти пересадок. Виписує всі наявні поїзди, підраховує загальну вартість. І  цей набір послуг надається не через те що все легко і автоматизовано  - наприклад їй доводиться по телефону уточнювати розклади  з Кракова. А черз те що такий прийнятий рівень сервісу.


Виходимо в Новому Сончі і  не затримуючись їдемо до Старого Сонча а  з нього дорогою до Крощенка.
В Старому Сончі центральна вона  ж ринкова площа вимощена звичайними круглим і гладким річковим камінням.  Як ведеться, по середені  - генделик, у будинках - що оточують її по периметру - магазини і установи міста. Взагалі за будь-чим в кожному місті поляки відсилають нас на ринок. І кожного разу замість колотнечі і базарного гаміру,  ми потрапляємо на затишну площу,  де розташовані крамнички, кав’ярні, ратуша, банк, пошта.

На стоянку стаємо за містом. Ми їдемо  гірською долиною. Вся земля між горами  - приватна. І ні кемпінгів, ні садиб зеленого туризму не зустрічається. Там де   закінчується  клаптик городу, на крутому схилі починається ліс. 
Ми просимось до занехаяного садку якоїсь садиби. Мати  з сином,  власники обійстя, нам дозволяють, приносять дрова для вогнища, приходсять посидіти з нами , згадують за вогнищем російські слова, котрі вчили ще в школі, якусь далеку родину в Україні, і відмовляються від грошей, які ми пропонуємо за постій. Хоча видно шо родина, навіть за українськими мірками, з небагатих, кажуть що на нас так грошей  не зароблять.

Наступного дня в ранковому сонці ми просушили намети  і рушили далі. Близько обіду доїхали до Крощенка над Дунайцем.
Дунаєць - це річка, дуже подібна до нашого Чорного Черемошу, як він тече від Верховини і нижче - в досить широкій долині з не дуже стрімкими берегами без значних порогів. Але течія швидша, і виток води більший. В самому місті біля дороги навіть бачили навішану слаломну трасу. Одразу захотілося сісти в каяк і повправлятися.
Потім повернули вздовж якоїсь притоки Дунайця в сторону Нового Тарга, і одразу за містом, на березі річечки вмостилися пообідати, а заодне й покупатися.

На виїзді, ледь не трапилось нещастя, коли Оля переходила дорогу, на неї ледь не наїхав автомобіль, зачипив лише переднє колесо велосипеда. Велосипед розкрутило навколо неї і вдарило об автомобіль  заднім. Полька, що була за кермом почала голосити, що вона чуть не вбила людину, Оля перепрошувати. Але так як очевидно ніхто не постраждав, всі швидко заспокоїлись. Навіть переднє колесо, що прийняло на себе перший удар не постраждало.

Я усно запевнив поляків, що проблем немає. Ми оглянули також їхній автомобіль, на якому була невеличка подряпина на  бампері. Вони також сказали що проблем немає. Декілька раз перепитали, чи все впорядку  з жінкою і чи не потрібна їй медична допомога і на тому ми розійшлися.

Потім виявилось, що від другого удару, коли велосипед розкрутило і вдарило об борт машини, погнулась дуга багажника і  обід колеса. Спочатку видалося, що це лише сильна "вісімка" але, після того як вдалося трохи порівняти шприхами боковий бій, стало зрозуіло, що обід також має  вигин. Зрештою, якби це було одноденка, на ньому можна було б  їхати. Але попереду  нас чекало ще три їздових дні.  За новим ободом довелося  вернутися в місто. Обода знайшлися на  ринку в магазині авто-мото-вело товарів.  Польські числа вимовою дуже схожі на наші, але важко розібрати де сотні а де десятки, і мені спочатку видалося,  що продавець просив за товар 480 злотих а не 48. Довелося порозумітися письмово, арабськимми цифрами.   Обід продавався одразу зібраний  з шприхами і якоюсь дуже дешевою втулкою в комплекті. Добре що так, бо старий Олін обід був одинарний, і шприхи до нього відповідно довщі. Коли я почав їх затягувати, виявилось що різьби не вистачить. Після того ми з Романом відкрутили всі шприхи, відчипили обід і тоді зрозуміли - щоб витягнути шприхи з втулки, треба знімати касету...

Тим часом Ольга пішла набирати воду, Олег пішов домовлятися про кемпінг, що був поблизу, за ночівлю. Взагалі нам повізело зі всім крім аварії. І кемпінг поруч, і зупинка автобуса, з накриттям а під ним лавочкою, де можна сісти і спокійно перешприхувати колесо, і все трапилось поблизу міста, я в якому був веломагазин.
Виявилось,  що в кемпінгу беруть по 10 злотих з людини за добу без будь-яких додаткових послуг, окрім як місце для намета. Але Ольга розшукуючи воду, знайшла неподалік посадку, в якій ми влаштувались ночувати задаремно.

Те, що закріпити втулку нічим, ми зрозуміли вже після того як відділили обід від шприх. Щоб відкрутити касету - треба застопорити зірочки (наприклад за допомогою ланцюга)і крутити гайку  якою вони кріпляться до втулки. Процедура зазвичай така: ланцюг закріпляється одним кінцем нерухомо, а інший обмотується навколо найбільшої зірки. Однією рукою притримуємо колесо за обід, щоб воно було в одній площині з натягнутим ланцюгом, іншою відкручуємо гайку. Нам  притримувати зірки не було за що. Спосіб довелося придумати. Один кінець ланцюга обмотали навколо палиці невеликого діаметра. Зірочку притулили до неї торцем і в одній площині з ланцюгом. Інший кінець ланцюга закріпили на зірочці, таким чином, щоб коли намагатися відкрутити кріплення, зірка натягувала, накручуючи на себе, ланцюг і притискалася до палиці. Потім я загадав, що такий спосіб вже десь описувався.
Зрештою колесо вдалося нормально перешприхувати.
Поки я його дотягував і регулював, Роман пішов в табір, допомагати готувати. Люди час від часу зупинялися і перепитувалися, чи не потрібно мені чимось допомогти.

 
Вечір прошов дуже гарно. Ми отаборились на схилі гори над якимось селищем, що мерехтіло вогниками внизу.
А зранку взявся густий - густий туман, що й 10 метрів перед собою видно не було.
Я ще раз тонко підрегулював колесо, і проїхався на ровері. І лиш зараз звернув увагу що навіть багажник на ровері погнутий - зміщений на п’ять сантиметрів від осі. В Олі на нозі проявилася гематома, в тому місті де вона впиралася ногою в раму,  не дуже велика і не болюча. Тому ніяк лікувати її не стали.

Здається вперше за всеь час трохи посперичалися, з Олегом на рахунок збирання. Він дорікав  нам  з Романом, за те що ми довго пакуємось, а ми віджартовувались, що багато зайвих речей понабирали.
Так вийшло що більшість таборового реманенту - намети, казанки, тент, інструмент
  - везли ми з Романом. І кожного ранку доводилось це все сушити, складати, пакувати. А Олег з Олею возили воду і харчі, які не потребували якоїсь надто додаткової уваги.
Насправді речі були не ті, якими можна було обійтись, а ті  без яких обійтись було не можна. Тент використовували, як накриття для велосипедів, і одного разу ховалися під ним від дощу.  Дуже зручно було з двома казанками і пальниками і балонами. Варили одночасно кашу  і гріли воду на чай, або смажили підливку і варили борщ.
В інструменті був весь набрі зйомників (доречі всі і використали) - окрім випадку з Ольгою,  знімали ще в Перемишлі шатуни,  і підтягували Ромкову картеку. Також про всяк випадок в набір взяли  з собою  тросік для передач і тормозів, кожухи, запасну пару педалей,  з десяток шприх, запасний ексцентрик для кріпляення втулок коліс, ланцюг, мастило, солідол, гвинтики, гаєчки.

Туман розвіявся і ми без пригод рушили далі - До Чорчинського озера - водосховища, схожего  на Солінське. Воно  розташоване в горах, і так само штучна дамба перегороджує вузьку гірську долину Дунайця, утворюючи величезне плесо.

По обидва боки озера збудовані замки - Чорчинський зі східної та Неджецький з західної сторони. Нітрохи не вагаючись їдемо і в перший  і в другий. Скидаємо одним махом метрів 400 висоти (навіть не хочеться думати про те як будемо повертатися) і доїжджаємо до призамкового парку. На вході каса (4 злотих з особи - не дорого, мабуть через те що замок майже не реставрувався і не відновлювався), велосипеди як завжди доводиться залишити і йти до фортеці пішки. Будівля замку невелика в плані, але кілька поверхова. Збережена досить непогано. Деякі місця  -сходи, окремі кімнати з експозиціями накриті дахом. З верхньогої оглядового майданчика відкривається чудовий краєвид на озеро і на Нєджицьку фортецю на його іншій стороні. По озеру ходять пароплави з великими боковими гребними колесами по боках. Будівля замку якщо й реставрувалася, то мінімально. Немає й слідів нової кладки чи штукатурки. В середині, в  кімнатах, що під дахом, розташовані невеличкі крамниці з різним квазі-історичним крамом, у тому числі і зброєю, на вигляд досить справжньою, особливо це стосується арбалетів і луків, один з них мені таки кортіло придбати для свого малого. Але, як кажеться, чого тільки дитині не пошкодуєш; та й довантажуватися зайвим багажем не хотілося.
 
 
Близько обіду ми згадуємо, що сьогодні 28 серпня - день Тернополя. На честь цього купуєо морозиво,  здобні пляцики, Пепсі-колу - замість звичайних канапок і чаю. І після святкового обіду, десь близько 15-ої години під'їжджаємо до Нєджицького до замку. Вхід досить дорогий - 48 злотих платимо за чотирьох. Але більша частина подорожі за спиною, а більша частина грошей при собі.
Цей Неджицький замок розділений на дві частини жилу та для екскурсій. Його господарі до сих пір мешкають у ньому. Цікаво, що залишкові форми панщини в цьому замку протримались аж 1931 р. - найдовше в Європі. Двір в житловій частині виглядає затишно і органічно. Тут і близько немає відгуку казенної реставрації. Все оздоблено зі самком, кругом відчувається дотик  дбайливого господаря. А вони, господарі, як виявляється зовсім недалеко - на дверях на вході по домофону можна з ними зв'язатися.

Поруч із замком -  пляж, як не дивно, безкоштовний,  з роздягальнями, відгородженим "лягушатником" для дітей, і зазначеною буйками акваторією. Вдалині пропливає пароплав, каяки, на обрії видніється вітрило, сонце трохи  підпікає, а ми лізимо у воду недовго поплавати, скупатися. Часу небагато - дорога кличе.

...Несподівано над  обрієм, в димці, з'являються кам’янисті відроги високих Татр. Незвчині стрімки кам'янисті обриси приваблюють і зачаровують. А ми долаючи підйом за підйомом, вперто до смеркання доїжджаємо до Буковини Татщанської. Останні кілометри йдемо з Олею пішки. А Роман з Олегом їдуть вперед  пошуках ночівлі.  На наступний день в нас запланована 30-ти км піша подорож до вискогорного озера «Морське Око» - тому вирішуємо винайняти кімнату в якомусь готелі, чи притулку,аби на день залишити сушитись речі, і після походу добре виспатися, спокійно зібратися перед виїздом в Україну.

Сезон не туристичний. Кругом є вільні місця на будь-який смак. Ми зупиняємося у невеликому напівпустому приватному готельчику - дерев’янній хатині, в тримісному номері з душем і туалетом  на поверсі,  з балконом, з видом на Татри, кухнею, з телевізором – одним словом зі всіма зручностями домашнього комфорту. Ціна більше ніж ліберальна 20 злотих


Зранку небо хмариться. Господиня попереджає нас, що погода псуватиметься і в гори йти не варто. Та вибору немає – термін дії візи невпинно добігає кінця.


Більшість речей залишаємо в номері зранку і порожнем їдемо в Татрський національний парк.

Він знаходиться на кордоні Польщі з Словаччиною. Перед в’їздом до парку, доки Ольга  з Романом відстають, ми з Олегом трошки заглиблюємось  на територію Словаччини. Про те що Польща закінчилась і почалась інша країна, можна дізнатися лише  з напису на табличці над мостом. Ніяких інших атрибутів у вигляді шлагбаумів, парканів  з колючого дроту немає.


Вхід до парку, як і до всього будь-чого вартого уваги, платний. Нам обходиться  по 4 злотих. Велосипеди, доводиться залишити перед в’їздом, тому  що з ними, невідомо з якого дива,   до парку не пускають. А от на конях у возику можна. А коштує  таке задоволення 40 злотих. І послугами цих «ВІП» таксі користуються лише зовсім старі люди. Ми запасаємося терпцем і впевнено вирушаємо пішки. Йти в одну сторону більше двох годин і  близько 15 км. Тим часом починає накрапувати дрібний дощик. До самого "Морського ока" веде широка асфальтована дорога. Декілька раз трапляються бістро, в яких можна поїсти-попити. Що 15 хвилин  - вказівники туристичних маршрутів, більш-менш стрімкі місця огороджені парапетами, поручнями. Порівнюючи з нашими Карпатими все надто цивілізовано і культурно. Тепер зрозумію, чому Поляки так часто навідуються в наші гори - аби відчути присмак "дикого" життя. Туалети що 2 кілометра, лавочки для втомливих подорожніх - все це якось відволікає від справжньої природи навколо.

Дощ підсилюється і більшість перехожих ховаються, а ми впевнено набираємо висоту і накінець доходимо до "Морського ока" -  природного озера, утвореного в западені між стрімкими скелями. Це - найбільше в озеро в Татрах. Знаходиться на висоті 1395 м, а скелі навколо  підвищуються над його рівнем ще майже на кілометр. Біля озера досить холодно і я вже шкодую, що не вбрався тепло і не взяв рукавичок - руки відмерзають. У западинах між горами трохи вище від озера лежить сніг, а температура повітря мабуть не перевищує 10оС.  Маршурт продовжується ще одним невеличким підйомом в 200 м  і ми доходимо до озера  "Чорного". Вода в ньому справді виглядає значно темніше ніж в "Морському оці".

За планом, ми б мали піднятися ще на  на 1 км до гори "Риси", таким чином подолати висоту Говерли. Але, нажаль, не складається ні з погодою, ні  з часом. Ще один день в Європі провести нам не дозволяє термін візи. І ми щонайшвидше повертаємось до готелю.

Ще перед виходом,  господиня запропонувала нам приготувати вечерю "бялий борщ" - певне знала в якому стані ми повернемося, - і ми, звиачайно не стали відмовлятися.  Адже весь день досить наїздилися і находилися, вимокли і померзли. Повернення також не обійшлося без пригод. Ромкові двічі вдалося врізатися мені в багажник, коли я пригальмовував їдучі за Ольгою. А потім він набрав таку дистанцію, що відстав і заблукав.

Поки ми перевдягалися і збиралися з силами в парку, Олег, не чекаючи на нас, поїхав вперед. А ми втрьох трошки із запізненням рушили навздогін. Ольга певне так замерзла, що  їхати повільно не могла і "чкурнула" на свою силу так, що Ромко мабуть просто не зміг її наздогнати, ну я мусив, бо ж чоловік її чи що?

За півгодини як ми приїхали додому, він накінець відзвонився і ми змогли з’ясувати, де він непраивльно повернув і підказати правильний шлях.

Борщ став у пригоді, зготовлений не зовсім на наш український смак, але досить смачний як на кінець такого напруженого дня.


Порозвішували речі  сушитися і на вечер  вийшли ще прогулятися по місту. Настрій, певне від перевтоми, був якийсь безбашенний і аж надто веселий. Ми ходили по місту заглядали у різні крамничкі, супермаркети, голосно реготали. Обережні поляки, певне від того гаміру, заздалегіть вступалися  з дороги і наперед ввічливо віталися.


Ну ось і настав наш останній день у Польщі. Спакували валізки і з гарним запасом в часі помчали до Пороніна, де збираємось сідати на потяг яким доїдемо до Кракова а звідтам іншим - до Перемишля.

На вокзалі виявилось що ми тіршки прорахувалися із грошима і якихось 20 злотих не вистачає на квитки до Перемишля. Часу на пересадку в Кракові в нас  не більше як 30 хв. Щоб дарма його не марнувати, я сідаю на ровер та їду в місто розвідати, де б  помяніти євро. Як виявилось - найближча працююча о такій порі обмінка в Закопаному - якихось 15 км туди-назад. До поїзда ще 1 година, і тому я ризикую все ж таки переїхатися туди. І, певне, недарма, бо в Каркові, нам якраз вистачає часу, купити щось на перекус і пересісти з одного потяга в інший; а обмінників і банків поруч не не було.

Велосипеди розбираємо і зачехляємо, як виявляється, даремно, потяг Краків-Перемишль має ву складі вагон для велосипедів. Крім того нам  в Кракові такі довелося роспакувати ровери, бо в розібраному вигляді їх важко прилаштувати, і вони більше займають місця у спецвагоні. Якось непомітно пролітає час, і ось ми знову в уже знайомому Перемешлі. Знайомі 12 км і ми перетинаємо кордон.

Під колесами гарне широке шосе, не таке рівне як польське, але цілком пристойне. Сонце вже сіло за спиною, десь на заході. Час від часу нас обганяють машини, і всі сигналять, - суки...

O, my dear Ukraine - my Love.

Zombie, Тернопіль-Краків-Тернопіль, 2009-2010
« Останнє редагування: 20.01.2015, 21:25:15 від Мальцев Олександр »

Offline Стечкин

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 3762
  • Карма: +105/-54
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #1 : 16.05.2010, 20:44:52 »
саме смішне що їздили по моєму маршруту і з моїм велобаулом )))
http://forum.shpryha.te.ua/index.php/topic,51.0.html
розпродаж
через стан здоровья не можу їздити

Offline bhagavan

  • Брахман
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 1333
  • Карма: +24/-1
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
    • Шприха
« Reply #2 : 16.05.2010, 22:12:15 »
Стечкин, ну може не саме смішне? чи саме? ))))

Offline xlibes

  • Качка - то мій тотем
  • Модератор
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 100629
  • Карма: +19/-0
  • Стать: Чоловіча
  • Качка - то є бажане перевтілення у сансарі
    • Перегляд профілю
    • http://picasaweb.google.com/xlibes/
« Reply #3 : 16.05.2010, 22:36:26 »
Кльово!
Саме більше западло було, що я тоді по часу жорстко із вами розминувся,
поки був на Україні літом, ви були у Польщі.

Але все показувало на те, що таку можливість походу треба було реалізувати.
Тим більше товариші-поляки пішли нам на зустріч.
Так що молодці!
В наступному житті певно буду качкою...

Offline helga lemberg

  • Кшатрій
  • Постійний користувач
  • ***
  • Повідомлень: 147
  • Карма: +0/-0
  • Стать: Жіноча
    • Перегляд профілю
« Reply #4 : 04.06.2010, 10:46:38 »
Ой! А свої парнадцять фоток я не викладала. Вони звісно зовсім не такі круті як Бхаґавана, але пару цікавих моментів може хто знайде, хто ще не бачив, бо ж в пікасі вони вже давно: http://picasaweb.google.com/helga.lemberg/_22083008#

Offline worm

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 533
  • Карма: +15/-1
  • Стать: Чоловіча
  • Raspberry
    • Перегляд профілю
    • worm.te.ua
« Reply #5 : 07.08.2010, 22:50:05 »
Прочитавши звіт, зрозумів що  дуж хочу у таку грандіозну покотеньку ..... :'(

Offline sanlexik

  • Старожил
  • ****
  • Повідомлень: 421
  • Карма: +24/-3
  • Стать: Чоловіча
  • hybrid style
    • Перегляд профілю
« Reply #6 : 08.08.2010, 18:40:17 »
як за звичай - обгриз від заздрощів усі лікті  :D,
молодці !!!
Fuji Nevada Cross

Offline xlibes

  • Качка - то мій тотем
  • Модератор
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 100629
  • Карма: +19/-0
  • Стать: Чоловіча
  • Качка - то є бажане перевтілення у сансарі
    • Перегляд профілю
    • http://picasaweb.google.com/xlibes/
« Reply #7 : 08.08.2010, 23:52:42 »
Я думаю, що ви, як дорослі люди, цілком усвідомлююєте, що до того моменту тре наїздити багацько чуть менш грандіозних поїздок, щоб отак махнути в далечінь на кілька днів.
В наступному житті певно буду качкою...

Offline teodor4ik

  • Кшатрій
  • Ветеран
  • ***
  • Повідомлень: 4812
  • Карма: +173/-13
  • Стать: Чоловіча
  • крокодил, carrera-banshee, спеш-enduro, аркус
    • Перегляд профілю
« Reply #8 : 09.08.2010, 10:30:12 »
Я думаю, що ви, як дорослі люди, цілком усвідомлююєте, що до того моменту тре наїздити багацько чуть менш грандіозних поїздок, щоб отак махнути в далечінь на кілька днів.
причому питання не стільки в кілометрах, скільки в тих з ким їдеш...

Offline Стечкин

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 3762
  • Карма: +105/-54
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #9 : 09.08.2010, 10:44:30 »
Я думаю, що ви, як дорослі люди, цілком усвідомлююєте, що до того моменту тре наїздити багацько чуть менш грандіозних поїздок, щоб отак махнути в далечінь на кілька днів.

як "дорослій" людині - в 2006 році я їздив по тому маршруті з 40-річною жінкою, яка далі Скалату до того часу ніде не їздила.
і всі живі і всі задоволені.
ти ж сам нікуди не іздив, чого іншим поради роздаєш ?
ящик віскі приготував?



Uploaded with ImageShack.us



Uploaded with ImageShack.us



Uploaded with ImageShack.us

Дописано : 09.08.2010, 10:46:26
причому питання не стільки в кілометрах, скільки в тих з ким їдеш...

я саме це і хотів сказати :)
розпродаж
через стан здоровья не можу їздити

Offline xlibes

  • Качка - то мій тотем
  • Модератор
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 100629
  • Карма: +19/-0
  • Стать: Чоловіча
  • Качка - то є бажане перевтілення у сансарі
    • Перегляд профілю
    • http://picasaweb.google.com/xlibes/
« Reply #10 : 09.08.2010, 11:46:54 »
То більше звучало як риторичне запитання, а не порада.
І я нікому не забороняв рвати зразу в Польщу чи ще там кудись.
Просто я би так не робив і з тими людьми би не їхав (власна думка, якщо не ясно).

І не тре це так сприймати буцім я тебе зібрався ображати чи
сумніватися у тому чи ти здатний до таких мандрів.

Сам я їздив достаньо. Як на вільний від роботи час.
Тіки от в Польщу не попав, по часу не вийшло.

Віскі не готував бо не п"ю його і інших не збираюся споювати.
В наступному житті певно буду качкою...

Offline Стечкин

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 3762
  • Карма: +105/-54
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #11 : 09.08.2010, 11:57:42 »
така подорож до Польщі належить до простих - якщо не намагатися повторити всі помилки, що зробили попередники.
по тому маршруті з варіаціями тернополяни їздили мабуть разів зо 20 - просто не всі розписували це в Інтернеті.
а тепер Польщу закрили - візу дорого робити, тому і іздити перестали.

Віскі не готував бо не п"ю його і інших не збираюся споювати.

віскі потрібен для розпалювання вогнища, протирання ніг і тп - ти хіба не знаєш ?
а тобі чомусь в голові тільки пиячити :)

розпродаж
через стан здоровья не можу їздити

Offline Юра

  • Старожил
  • ****
  • Повідомлень: 403
  • Карма: +1/-2
  • Стать: Чоловіча
  • Twist
    • Перегляд профілю
« Reply #12 : 09.08.2010, 12:44:21 »
ми плануємо на наступний рік їхати в Польщу(на ватру),але шо з того вийде хз,доживем побачим..))
Мой велосипед вылетел с пешеходной дорожки, протаранил припаркованный Порше и поехал дальше без меня.

Offline Geronimo

  • Новачок
  • *
  • Повідомлень: 4
  • Карма: +0/-0
  • Добра людина
    • Перегляд профілю
« Reply #13 : 27.06.2012, 13:00:31 »

Сьогодні отримав звіт від Зомбі, який нічого не забув і ретельно опрацьовував свій бортовий журнал, розшифровував записи самописця і напружуючи мізки силувався нічого не проґавити. Читаємо, співчуваємо, тішимось і перебираємо досвід.


Доречі, пам’ятників воякам, що загинули в Першій світовій немає на території бувшого Радянського Союзу. А от у Польщі трапляються. На площі біля міського магістрату стоїть пам’ятник воякам,
що полягли  в 1944-47 роках у боях з фашистськими бандами УПА.

Zombie, Тернопіль-Краків-Тернопіль, 2009-2010
[/quote]

Offline Geronimo

  • Новачок
  • *
  • Повідомлень: 4
  • Карма: +0/-0
  • Добра людина
    • Перегляд профілю
« Reply #14 : 27.06.2012, 15:26:39 »
"пам’ятник воякам, що полягли  в 1944-47 роках у боях з фашистськими бандами УПА."

Питання наступне, "фашистськими бандами УПА" це автор звіту написав???

чи це напис на пямятнику???

відколи це УПА фашисти???

от ссилка на сайт памятника - http://wojnawp.republika.pl/upa/u2.html

але там такий напис вроді не значиться???

(чи це памятник не цей чи напис нерозгледів)

Автор звіту може щось більш менш пояснити?

доречі де адмінстратори??? пункт 3 Правил для кого написаний?