Тема: Бескид 2007  (Прочитано 7089 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.


Offline Ulka

  • Кшатрій
  • Старожил
  • ***
  • Повідомлень: 301
  • Карма: +5/-0
  • Стать: Жіноча
    • Перегляд профілю
« : 11.09.2007, 18:47:50 »
Як все починалося.

За тиждень до змагань в мене був скажений деприсняк, нічого не радувало і не тішило, не хотілося нічого і нікого, і все падало з рук і все ламалося від руками, всі нервували і доставали....
Та одного прекрасного дня я прочитала на форумі про з змагання в Славську, чомусь подумала: “А може то поїхати, на людей подивитися, та й самій капку розвіятися. (В плані побити байдики цілий день, погуляти по місту)”. Потім якось то всьо заглохло. І тут 6.09.2007 р. на обід до мене в аську постукався Дрім, запитав чи їду. Я повагалася трошки (рівно 2 хвилини) і відписала, шо їду, але просто так – повболівати. Потім були переговори з Віталіком. І от мій паспорт пішов гуляти десь там з Ветальом... В останній момент кричу Веталю: “Реєструй мене!!!!”.

Майже початок

Субота, 8.09.2007р.
11:00 ранку.
Ледве зповзла з ліжка (до 4 години ночі була на роботі), ледве жива. Помаленько починаю розуміти? шо якшо не порухаю своєю жирною попою, то нічого не встигну. І тоді я (аж сама собі дивуюся, як то я так) за пів години – поснідала, помила ровер, зібрала сумку, попрала целофан. І вйо! В дорогу.
Спочатку на гуртовню за фарбою, потім в РоверБайк, а потім в Книжкову хату (де я випадково знайшла карту Сколівського району), і знов у РоверБай забрати роверку. Далі на авто вокзал поповнити рахунок і на роботу. На ходу перекусила і до роботи.
20:30 вечора.
Я вже вдома, замучена і задьоргана. Дурні думки починають закрадатися в не менш дурну голову...
20:40 вечора.
Далі, душ, збирання і пакування і десять раз перепаковування, бо нічого не влазиться.
23:00 вечора.
Виїжджаю з дому. По дорозі згадую чи все взяла. Біля універсаму (я живу на Симоненка) згадую, шо не взяла запасної кофти, шоб переодітися. Блін, дурна голова, не буду вертати, дурна прикмета...
Іду на Острозького, на кавалерку. “Каваляр” мій не в настрої, отже беруся до собаки. Хвилин сорок  і замордований далматинець лежить біля дивану, язик по всій підлозі і навіть не дивиться в мою сторону. Зато я вся в шерсті.
Вже неділя, 1:00 ночі, згадую шо я маю їхати і шо мене вже чекають (сон-дрімота розморив не на шутку). Ладно, сама напросилася, за язика ніхто не тягнув на форумі тріпатися. По коням, лечу на вокзал. Ромко як істинний джентльмен, пунктуальний як ніколи, вже мене чекає, шоб позичити насос.

Приблизно 1:30 ночі.
Ура!!! Дрім і Веталь приїхали.
Незнаю чого, але чогось всі ми такі радісні, всім так весело. Трошки потеревенивши починаємо розбирати ровери.

В 2:39 ночі прибуває наш поїзд. Йдемо волочачи ровери. З горем пополам залазимо в поїзд, і таке шось маленьке і злюче кричить: “Дєвушка, ваш білет. Де талон на багаж?”. Настає ефект “стоп кадру”. Нерозуміючи шо ж робити і які талони вона хоче, згадую шо білет в мене в зубах.
Все ,поїзд рушив. Пакуємо ровери, свої речі, стелимося і лягаємо спатки. Вирубуюсь зразу, на дивлячись на те шо незручно трошки тай холодно.

Початок

Приблизно 7 ранку, 9 вересня. Боже, як зимно. Ужас. Скоренько вилажу з того зимного ліжка, бігом вдягаюся. Вже тепліше. Визираю у вікно – там дощ, калабані і болото. Єдина думка - “Я так і знала”.
Всьо!!! Приїхали!!!
Вискакуємо з поїзда. Дощ пиріщить... Тягнемо роверки на вокзал. Там купа людей, всі дивляться, оглядаються. Починаємо помаленьку їх зкручувати до купки. Веталь з Дрімот об’явили голодовку, майже нічого не їдять, а мені там їсти хочеться. Хаваю, топчу 4 бутера подвійних і пів супер контіка. Капець, чую шо пережерлася. Постійно ходимо, рухаємося, бо холоднувато – гріємось.

9:30 – 9:40 ранку.
Чекаємо електричку. Одна, друга ... Де? Де? Де вони?? “А вон вони!!”. І точно їхали першим вагоном, і їх потяг затягнув чутьлі не на інший кінець Славська. Під’їжджають. Здоров. Здоров. Так стає зразу страшно і не приємно, хочеться десь сховатися, забитися в куточок... Таке відчуття ніби я маленька Дюймовочка, а навколо всі якісь Бабаї і зараз мене вкрадуть. Тягнемо номерки. В мене 10. Вирушаємо до старту.

10:00 – 10:30 .
Ми на старті. Перепаковуємо речі. Хтось за спиною кричить, шо шось ми довго і шо ми збилися з графіку і не зможемо стартувати в 10:00 як планувалося. З того горя я починаю швидко викидати все з рюкзака в пакети, і як завжди повикидала купу потрібних речей.
До мене підходять львівські (сорі хлопці, вас було так багато шо я вас в леце і всіх не позапамятовувала не то шо по їменах). Питають чи я їздила вже по таких дорогах. Кажу їздила, їздила. Брешу як пес в буді. Які гори??? Я другий раз за все своє небагате життя в Карпатах... Мене попереджають шо на пробному заїзді хлопці не тягнули до кінця по тих дорогах, а я так вже завзято переконую шо я собі раду дам, я не пропаду і шо карта в мене є і т.д. (Ото актриса, аж сама собі повірила шо всьо буде гуд).
Дощу нема, ляпота.
Всі вистроїлися. Красота яка!!! Фоткаємося.

СТАРТ!!!!!

Ого! Хлопці! Ви куда??? Там шо гуцули ковбасу за дурно роздають???
Короче, капець. Відстаю з самого початку. Але їду далі. Хочу не сильно відставати від всіх, та де там... Кручу педалі, задихаюсь, кляну подумки свої цигарки і далі їду. Щось так війшла в азарт, що й забула шо то можна було зійти з траси.

Іду. Не зупиняюсь. П’ята точка так болить шо капец і рюкзак якийсь заважкий. І шо я там напхала.
О, і перша гора. Злажу з роверка і тягну його догори. Болото по вуха (то я потім вже поняла шо то ше не болото). Лізу і лізу. Опа! Пастух якийсь корови пасе, з дівчиною по мобільному розмовляє. Ого!!! Цивілізація!!!  Лізу далі. Полонина. Можна їхати. Роздоріжжя. Зіскакую з ровера. Біжу пару метрів по одній дорозі, а потім по інші. Шукаю сліди. Блін, як та собака іщейка. Знаходжу, їду.
Хребет якоїсь гори. Можна їхати. Їду. Зараза, дощ почався. Якась така підозріла калабанька переді мною Зупиняюсь. Злажу з роверка і тягну його. Сама йду верхом, а ровер через калабаню тягну, все таки цікаво яка там глибина? Ого! Майже 2/3 колеса. Добре шо хватило мозгів не заїхати в неї.
Іду далі. Роздоріжя. Три дороги (якшо їх можна так назвати). І всюди є сліди  від ровера. Їду самою нижньою дорогою. Спуск. Прикольно так. Колеса закидає в різні сторони. Чиїсь городи. Фігня, я ж не на танку їду. Гуцули всю гору поділили і позасіювали конюшиною. Шоб не битися з сусідом повідкопувалися один від одного, поробили маленькі канавки. Бляха-муха, мене зносить попадаю в ту гуцульську межу. О!!! Так прикольно їхати, колеса майже не кидає.
Асфальт!!!!
Зтягаю ровер з обриву, який гуцули дорогою називають. Асфальт. Яке блаженство, під ногами тверда земля. З тої радості мало не кидаюсь цілувати той асфальт. Бачу дідуля якийсь стоїть. Їду до дідка поговорити, про дорогу розпитати. Дєд прикаліст попався. Питав чого то ми всі з города ніцно до них в Карпати ліземо, тепер шей на роверах. Сміюсь. Я у Верхньому Студеному. Розумію шо воротя немає назад. Мушу їхати до кінця. Відкрилося друге дихання...
На спідометрі приблизно 15-17 км. Проїжджаю пару метрів... Дрім???!!! Веталь???? Нажимаю на педалі, хочу наздогнати. Та де там. Неможу. Сил бракує. З ними Diak. Вони зупинилися. Ура! Наздогнала. Дрім – “О!!! Уляна!! А ти звідки???”. Хочеться сказати “З Гусятина, а шо???”. Ледве встигаю заталувати в себе пів супер контіка, бо вони вже їдуть. Знов рвонули, як скажені. Я за ними. Відстаю. Ше парканадцять кілометрів я бачу їхні спини… Скоро КП.
Сільська дорога закінчується і починається асфальт, навіть не асфальть а траса. Супер. Тільки під гору треба їхати. Спочатку їду. Кишечки грають марша. Хочеться їсти. Дорога супер, але я розумію шо якшо буду їхати під гору, то піде сильне навантаження на коліно і я вже нікуди не поїду. Злажу. Дістаю бутерброди і снікерс. Йду, жую на ходу.  Спуск. Такі віражі, та ти шо!!!
КП. Якийсь чоловік з жіночкою фоткають мене на мою мильницю, бо цифровика я так і не знайшла, тай я й не сподівалася шо так далеко заїду. Питаю в них, як Скотарське їхати, вони радять мені їхати двома дорогами – довгою, але по асфальті і короткою але через долото і горб. Хочеться короткою, але совість недає. Їду асфальтом. Навіть не встигаю питати по дорозі людей куди їхати, як вони забачивши мене зразу показують куда мені треба. Розумію, шо тікишо тут їхав Дрім і Веталь. І це ще більше надає сил.
Скотарське. Замість дороги плити. Важко їхати. Получається ефект поїзда, вже аж голова болить від того стуку.
На душі якось так легко і просто. Забуваєш все – роботу, ремонт в дома, всі проблеми відходять в далечінь. Голову заполонили думки про те, як шкода тих людей шо тут живуть, вони ж бідолахи світа Божого не бачать тут, не в кожного навіть телевізор є. Але бачу є і холодильники нові, цікаво як їх туди привезли. Шкода дітей, крім болота і корови вони нічого більше не знають. Всі проблеми які до того виділи на голові здаються такими нікчемними, наступає якийсь такий стан блаженства, ти нічого не відчуваєш, ні болю, ні злості. Тільки якесь таке приємне відчуття, ніби під кайфом...
От і “дорога”, яку розрили лісовози. Болото, мама-дарагая. Йти не можливо не то шоб ше їхати. Злізаю, тягну ровер. Йду по слідам Дріма і Веталя. Йду, вірніше повзу. На спідометрі 0 км/год. Нерви беруть від того спідометра, я ж не стою, я ж йду. З часом доходить шо то він зараза якшо йти менше ніж 2 км/год нічого не показує і не рахує ні кілометраж ні години. Тому я втрачаю 2 години на спідометрі і 5 км.
Повзу і повзу тим болотом і кінця краю нема тій дорозі. Місцями болото майже по коліна. Ото залізла, пів ноги в болоті і ровер весь, тягну далі, о якась чиста калабанька, миюсь сама і полощу ровер. Час від часу чую якісь голоси, спочатку думаю шо хлопці, але потім розумію шо вони вже дуже далеко. Голоси починають доставати, прихожу до думки шо сходжу з розуму. Болото вже так задовбує, шо хочеться кинути той ровер, витягти цигарку і сісти десь під кущом і закурити. Ага, розмріялась, чим прикуриш??? Дурна голова. Гроші, запальничка, ножик і ще деякі дрібниці залишилися і Славську. Ровер час від часу зсувається, колеса ледве крутяться від того болота, педаль товче по нозі. Кидаю в болото: “Задовбав вже ти мене!!! Чуєш??? Я тебе купила не для того шоб тебе носити, а для того шоб ти мене возив. Поняв!!! Бігом вставай і поїхали!!”. Стає обідно, за ровера, накричала нізащо на нього...
На думку спливає така мисля, шо мені не страшно. Я ж в лісі, кругом болото, сама-одіньошинька, нікого нема, я ж така боягузка, а тут на маєш навіть не боюсь...
Сили покидають, але мушу рухати копитами бо знаю шо сві вже на фініші і чекають мене, певно злосні всі...
О, Дрім!!! Я бачу Дріма, він кричить до мене, Махаю йому руками. Значить скоро кінець, скоро фініш. Вже не йду біжу. Наздоганяю хлопців на горі, вони відпочивають, побачивши мене знову вирушають. Йолкі-палкі, хлопаки, ви шо припухли. Я ж не гонча псіна за вами гнати, блін, ну вже і так нічого не виграєте... Але чоловіча гордість і его дусить кожгоно з них, велика зелена жаба кричить “Тебе якась дівка хоче переплюнути!!”. Їдьте хлопці, їдьте. Я якась така вже добра, шо певно якби ви мене там на горі набили, то я навіть нічого б не сказала.
І вони їдуть. Я за ними. Дрім падає. Добре шо болото, хоть не так вдарився.
Капец відмовили тормоза. Я без тормозів.
Ура!!! Болото закінчилось. Поля, я бачу. Поля.
Телефон, в мене дзвонить телефон. Зіскакую з ровера, кидаю його в болото, зриваю з плечей рюкзак, “Алло! Алло!!”. Чоловічий голос питає мене де я? Перепитую а хто то є? Голос говорить шо Тарас. Зразу згадую Тайгера і роботу, знов якісь проблеми... задрала та бібліотека. Перепитую який Тарас. Голос намагається мені пояснити який то він Тарас, чую чийсь сміх, і до мене доходить хто ж то дзвонить. То львівські. Ото тормоз. Певно замало супер контіків собі купила.
Поки я там виясняла по телефону, який то Тарас мені там дзвонить, хлопці вже далеко, їх вже не видно.
Біжу з ровером, крутий спуск, тормозів нема. Міст. Залишилося ще 8-10 км. Зупиняюсь. Кидаю рюкзак, шукаю ключі, на ходу заталовую бутерброд. Затягую тросік на передніх тормозах, маю запасні колодки, але часу нема їх міняти. О, шось трохи тормошить.
Їду. Блін, знову роздоріжжя. Чи то болото вже в носа так забилося шо я нюх потіряла, чи то спрацювала народна прикмета “Послухай жінку і зроби навпаки”, я не туди повернула.  Блужу. Шо за село таке довбануте, ніде нікого нема. Шо, повимирали всі??? Насилу когось знайшла. Я не туда їду!!! Розвертаюся. Назад.
Іду, знов хтось дзвонить, знов кидаю ровер, нашкрабую побілку. Веталь, то Веталь спереживався де я.
Остані кілометри вже не відчутні, вже не бачиш того болота і тих ям.
ЛАВОЧНЕ!!!! УРА!!!! ФІНІШ!!! Тільки де він??? Ау-у-у-у!!!! Люди ви де??? Не поняла??? Шо всі поїхали??? Курча!!! Дзвоню до Веталя, вони поїхали в Славськ за нашими лахами, а мене лишили з львівськими.
Якийсь добрий чоловік побачив мене підходить, каже шо всі на вокзалі. Тягну ровер туда. Всі такі раді, а я чуть не плачу. Мене Дрім з Ветальом лишили. Обідно, сльзи на очах.
Мені розказують, шо я не остання, я сприймаю то як якийсь жар (думаю ви шо хлопці немаєте кого розвести чи шо???) і починаю доказувати шо ззаду вже нема нікого і я нікого не переганяла.
Сіла скрутилася калачиком, дожовую бутерброди. Зимно, змерзла, аж зуби калатають. Підходить Мирон. Тягне на чай. Йду. Потім мене вже попускає по троху починаю ходити по вокзалу і розглядати ровери (і не тільки). Дивлюся всі такі чисті, а я як чорт, беру ровер йдемо митися в річечці. Вся мокра, холодно. Починаю рухатись і скакати, так тепліше.
От і приблудники наші (тобто львівські) приїхали. Тепер я точно вже повірила шо я не остання.

Майже кінець.

Ше чучуть і ми в електричці, так тепло і добре. Добрий дялько провідник чи як там його, поміг ровер затягнути, бо всі забули шо я є і шо мені важко його затягнути у вагон.
Ну от і все. Прощаюся з Мироном та іншими. Славськ. Мирон зносить мені ровер. Потяг їде і я бачу Веталя, Боже, радості повні штани (в мене, може в нього тоже так було, не знаю).
Захожу на вокзал. Зразу перевдіваюсь. Все таке сухеньке і класне. Супер. Сидимо чекаємо свій потяг. Розмовляємо, згадуємо, і знов якогось чорта тішимось ніби нам по 1 міліону роздали.

Кінець.

От і наш потяг. Тягнемо ровери в самий кінець. Їде, зупинився. Алльо, я чото не поняла. Потяг стоїть, а дверей ніхто не відкриває. Ау-у-у!!! О! В першому вагоні відкрили. Біжимо з роверами, незручно, важно, нога болить, але яка там нога тут зара поїзд без мене поїде. Залітаємо, ой, шось знайоме, о та тож та сама провідниця шо й тоді. Тільки тепер вона якась дуже добра.
Переходимо в свій вагон, наша провідниця десь на гульках, та шо пустила дає ліжко без одіяла. Роздіваюсь, лягаю, вирубуюсь.
Просинаюсь від того, шо хтось кричить, перше відчуття “Ужас, який дубак”. То Веталь шось там репетував. Збираємось. Дякуючи гіркому досвіду Дріма, ми не проспали цього разу. Наша зупинка. Виходимо. До нас підбігає якийсь чоловік і жіночка, з часом доходить шо то Веталя тато і мамаю. Так приємно стає на душі, ніби то мене зустрічають...
Збираємо ровери, прощаємось і по домам.

Після кінця.

На Аляску я їхала 40 хвилин. Вже не хотілося нікуди спішити, і чому не хотілося вже і з ровера злазити....
Заходжу до хати всі сплять, ніхто навіть не встане, обідно, та пішли ви всі... Лізу в холодильник, о, чийсь сочок, наглію – п’ю. Грію воду в чайнику і так-сяк миюся, провожу тазікотерапію. 4 година ночі, лежу в ліжечку і думаю як то добре – як то тепло. Вирубуюсь.

Висновки:

Діагноз (поставлений моїми друзяим, не шприхалями) – ДКБ – дурна клята баба.
Фінанси  - поїздка обійшлася приблизно в 180 грн. (Квитки і ліжко в дві сторони, карта, атлас, камера, ремонт ровера, хавчик і вода).
Сподівання – Може хтось і сподівався на якусь перемогу, та я чомусь те все сприймала як прикол і до кінця навіть не усвідомлювала шо я роблю, лише зараз я починаю розумію шо то було.
Провізія. 8 подвійних бутербродів, 2 великих супер контіка, 0,5 літри томатного соку, 1 великий снікерс, 0,7 літра мінералки і 0,5 літра живчика.

Епілог.
 
Сижу і пишу, шось так приперло шо капець, он скіки накатала. Згадую як то всьо було, тішуся як дурний цвяшком, і розумію шо воно дійсно того варте. Вчора була на шашликах, всі радісні біля мангалу метушаться, радісно їм, а я сижу за столиком сама і згадую Карпати, і так стає приємно, так ті спогади душу гріють. Тілько обідно трохи шо навколо не ті люди, шо нема кому навіть розказати, поділитися враженнями... Телефон, мама, біжу. Мама питає про змагання. Яке щастя пів години розказую мамі про змагання, мама рада (аж дивно бо завжди злиться за той ровер на мене), і я рада, що хоть хтось мене вислухав. Поки я тринділа по телефону всі шашлики з’їли, мені не залишили, та дітько з ними з тими шашликами, приємно що в нас в світі є хоть одна людини, якій ти ніколи не будеш байдужим, яка завжди цікавиться твоїм життям і завжди переживає за тебе – це МАМА. Любіть і шануйте своїх матерів, бо хоч вони і сваряться на нас інколи, часто в нас з ними непорозуміння, але то дійсно єдині люди яким ми потрібні...
І якшо в мене був би вибір поїхати з “друзями” на шашлики чи поїхати на Бескид 2007, то я б вибрала Бескид!!!!
Від роботи дохнуть коні - ну а я безсмертний поні!!!!! :-))))))

Offline Sonce

  • Головний модератор
  • Старожил
  • *
  • Повідомлень: 436
  • Карма: +2/-0
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #1 : 11.09.2007, 18:55:25 »
Респект!!!!! :)
Life is good...Life is great...Life is sow beautiful....

Offline Diak

  • Новачок
  • *
  • Повідомлень: 27
  • Карма: +0/-0
  • Стать: Чоловіча
  • We own the road
    • Перегляд профілю
    • Спогади матрасника
« Reply #2 : 11.09.2007, 19:40:42 »
Нема слів...... така душевна історія :'(

Надіюсь що ще не раз покатаємось. Ви до нас, ми до вас.

От тільки погано що тернопільчанам так дорого виходить на один день катнутись.
Мій бюджет коло 60 грн. при тому що 20 грн. віддав за футболку, і 10 за пиво з фісташками.
Shit happens.....

Offline Віталько

  • Кшатрій
  • Ветеран
  • ***
  • Повідомлень: 2179
  • Карма: +3/-2
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #3 : 11.09.2007, 19:56:55 »
Конкуренція Слаффку :). Файний звіт, я не написав бо було дуже влом. Спав я до 11 години в понеділок а потім такий пожований був шо спав 2 дні підряд, був як зомбі.  Короче ЗАЧОД!!

Offline Мальцев Олександр

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 871
  • Карма: +9/-5
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
    • www.ture.ua
« Reply #4 : 11.09.2007, 20:22:59 »
Дуже красиво, фано, найс, бьютефул. Аж сльози на очах :)

Offline Globetrotter

  • Користувач
  • **
  • Повідомлень: 53
  • Карма: +0/-0
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
    • Бескид.lviv.ua
« Reply #5 : 11.09.2007, 20:24:53 »
Сльози капають на клаву, пальці ковзають по кніпках :'( Слабо бачу, які букви тисну  8)
Моя мама теж дзвонила і дуже тішилася, що її найкращий в світі синочок виграв приз  :)
Шалено радий, що ще комусь це все сподобалося і дуже злий на себе, що не додумався якогось букетика польових квітів Уляні нарвати. Буду винний  :-\

Offline bhagavan

  • Брахман
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 1333
  • Карма: +24/-1
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
    • Шприха
« Reply #6 : 11.09.2007, 20:34:45 »
Улька, вітаю! Ти класно пишеш :)

Загалом получилась опвідка на кшталт "як гартувалася сталь". Дуже дякую за такий детальний звіт, правдивість і ефект присутності - читав і переживав з тобою всі події... Так тримати!

Offline Віталько

  • Кшатрій
  • Ветеран
  • ***
  • Повідомлень: 2179
  • Карма: +3/-2
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #7 : 11.09.2007, 21:23:43 »
А тепер взяли ровери і поїхали повторювати... ҐҐҐ

Offline xlibes

  • Качка - то мій тотем
  • Модератор
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 100629
  • Карма: +19/-0
  • Стать: Чоловіча
  • Качка - то є бажане перевтілення у сансарі
    • Перегляд профілю
    • http://picasaweb.google.com/xlibes/
« Reply #8 : 12.09.2007, 08:11:59 »
Файно є. Шойно зовидів і одразу все почитав.
Після такого дійсно усвідомлюєш як життя обходить боком, коли не їздиш на велосипеді і тим більше не береш участі у змаганнях.
Мега пригода року  :)
В наступному житті певно буду качкою...

Offline Dreamland

  • Ветеран
  • *****
  • Повідомлень: 1382
  • Карма: +11/-1
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #9 : 12.09.2007, 08:55:43 »
:) файно читати а побувати "ТАМ" то ше ліпше...

Offline Віталько

  • Кшатрій
  • Ветеран
  • ***
  • Повідомлень: 2179
  • Карма: +3/-2
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #10 : 11.12.2007, 22:55:38 »
До цього мегазвіту можна додати лише одне -


П.С. Я спалив своє справжнє імя

Offline xlibes

  • Качка - то мій тотем
  • Модератор
  • Ветеран
  • *
  • Повідомлень: 100629
  • Карма: +19/-0
  • Стать: Чоловіча
  • Качка - то є бажане перевтілення у сансарі
    • Перегляд профілю
    • http://picasaweb.google.com/xlibes/
« Reply #11 : 12.12.2007, 08:30:36 »
Ая спалив. Ми твоє прізвище справжнє бачили ще в квітні на Боні в Кременці. Пра Ромку?..
В наступному житті певно буду качкою...

Offline Віталько

  • Кшатрій
  • Ветеран
  • ***
  • Повідомлень: 2179
  • Карма: +3/-2
  • Стать: Чоловіча
    • Перегляд профілю
« Reply #12 : 12.12.2007, 16:29:02 »
Курча хто мене ше скорше спалив? :))