Раніше анонсована тут мандрівка відбулася успішно. (
http://shpryha.te.ua/index.php/topic,9671.0.html)
Все йшло таким чином, що я всім знайомим роверистам пропонував їхати зі мною, але нікому не виходило, в когось важливі справи, як от робота, а в когось ше важливіші відмазки - "тамжхолодноязахворію". Я був навіть готовий самому їхати на крайняк. Але знайшлись люди що бажали розділити зі мною радість цієї мандрівки, хто їхав вперше, а хто вирішив приєднатися увечері перед виїздом
Склалось все прекрасно, і вже 8-го зранку ми сіли на поїзд, який підвіз нас частину дороги, яка на мою думку для велоподорожі не надто цікава.
Ми висадились і попрямували до відомого села Зарваниця ... Дорога булу чудова, сонце гріло своїми проміннями пожовкле листя і нас, подував вітер, без котрого ми напевне їхали б швидше.
Ми приїхали в Зарваницю досить швидко, швидше ніж я планував, там ми покупались в джерелі, оглянули місцевість, ну і наробили світлин. Таких гарних, класично-осінніх. Здавалось ніби це екватор осені.
Перед виїздом на Коропець ми набрали води в ось такій криниці. 
Нашу увагу також привернула ось така стара збережена хата - музей.
А з такого ракурсу духовний центр мабуть мало хто бачив, все таким маленьким здається..)
Їхали ми таки красивими місцями...
[spoiler]
На головній магістралі, що веде до Коропця мені захотілося трішки урізноманітнити наш маршрут, так і сталось. Ми звернули на польову дорогу, а далі поїхали лісом...
"Запам'ятайте нас такими"
Далі нас чекав незвіданий ліс, сутеніло. Коли дорога входить в ліс, а ти разом з нею, то вона потужно манить тебе зайти нею в той ліс все дальше і дальше. Ти собі думаєш "не заблуджусь, в крайньому випадку вернусь" і рухаєшся вперед. А коли заходиш все далі, то чим дальше ти йдеш тим менше є бажання повертатись назад. Потім на дорозі з'являються розвилки і перехрестя.., а ти все йдеш вперед поки вернутись назад зникає і бажання і можливість. Так ліс заманює мандрівника... Так можна заблукати, навіть тим хто знає правила орієнтування на місцевості, одне з яких каже: якщо ти зайшов кудись, і не знаєш де знаходишся, то повернись на попереднє місце - то звідки ти прийшов і зорієнтувавшись почни шлях наново. Головне не забути дорогу до того місця.., але ліс манив.
Після пару годин вечірньої прогулянки лісом ми натрапили на якийсь дерев'яний будиночок на курячій ніжці. До того нас переслідували різні дивні звуки, це могли бути кабани, ми сподівались що це таки звірі, а не якась потойбічна чухня. Бо хоч різні там шокери і балончики в наявності були, а води свяченої не було, взагалі води ніякої не було..)
Знайшли газету і ручку. Про всяк випадок залишаємо повідомлення шо ми тут були, пишемо шо нас переслідують привиди.)
Але чесно кажучи я радів тому, що ми пропустили той поворот на початку лісу. Пригоди нам були забезпечені аж до ночі. Ще пригадується мені момент, як ми вийшли були з того лісу, і йшли по його краю - з другої сторони кукурудзяне поле. Побачили ще якусь дорогу, я пішов на пару метрів вглиб шоб глянути її якість. Коли оглянув то пішов назад. Виходжу знову до кукурузи, там де мене чекають, а там вже нікого нема, думаю "ну нічого собі, вони щей жартувати з мене сміють", ні роверів ні їх. Навіть трохи розгубився. Аж гукнув і почув відклик за яких може парудесят метрів вздовж поля. Як виявилось вони нікуди не тікали, а чекали там же, просто я якимось чином вийшов там. Після того ми вирішили в ліс не заходити і рухатися вздовж поля. Добре все ж, що я не чайник в орієнтуванні:)
Далі ми вийшли на дорогу, що вела до Коропця. Місячне сяйво заливало асфальт, він його відбивав і здавалося шо то річка зі срібла. Але це була місячна дорога і ми по ній їхали. Я ще досі пам'ятаю смак яблук, які ми зривали в селах по дорозі, ше ми заходили до людей на подвір'я і набирали воду з криниці. Дорогою ми їхали і говорили про сьогоднішню нашу пригоду, згадували як нам сильно хотілося пити, і ту криницю серед райського смаку яблунь. Думали як мало потрібно для щастя - в той момент для щастя було потрібно випити води, а ви колись відчували справжнє щастя п'ючи просту свіжу воду? Щастя поруч.
А ще в думках виникла така приказка: Тур без карти - як гра в карти. Саме так.., ми були без мапи! З нею мабуть все би було по іншому.)
Приблизно опівночі ми добрались до місця призначення і там заночували. Ці нічні спуски це щось..)
На ранок нас чекав "маленький Версаль" - Коропецький палац.
Цей палац є одною з найкращих архітектурних пам'яток в Тернопільщині, та мабуть і на Західній Україні. Жаль, що поки до нього так мало уваги, а здалося би.
Нашим наступним пунктом призначення став Золотий Потік зі своїм дуже цікавим замком.
Через одну із веж ми потрапили на горище цього замку, а потім і в середину деяких його приміщень, зазирали також і в підвали. Там є на що подивитись. Замок повзучими темпами відновлюють, він один з тих хто входить до історико-архітектурного заповідника "Замки Тернопільщини"
На жаль як ми зрозуміли у замку була пожежа, вона пошкодила надбрамну вежу. Вигляд з середини.
На замковому подвір'ї.
Хоча палац в руїні, але в середині досить мальовничий. Зараз тут господарює природа, вона ж і вкрила його килимами...
А в підземеллях можна зустріти їхніх жителів...
Далі ми відправились дорогою на Язловець. На нас чекало золоте бездоріжжя.
Ми собі жартували, що ця нерівна дорога створена спеціально для того, щоб їхати повільно і милуватись цією довколишньою осінньою красою!
Ми приїхали до Язловця вже під вечір. Але ше не було темно, то ми заїхали в село, щоб дечого прикупити. Там ми попросили місцевих жителів розяснити нам дорогу на Нирків (туда ми планували вже наступного дня), то вони нам не лише пояснили, але й запропонували в себе переночувати, чоловік який з нами спілкувався запитував чи ми не голодні і пропонував навіть нам купити харчів. Ось таким гостинним нам запам'ятався Язловець. Ми чемно відмовились, адже стосовно ночовки в нас були інші плани, а з їжею у нас і так було все гаразд.
Ми заночували зразу біля замку. Вечір був теплий, то ж було вирішено що намет нема потреби розкладати. Ніколи б не подумав, але ми вирішили спати під відкритим небом. На нас чекав готель "1000 зірок". Коли ми ночували в Бакоті на березі дністровського водосховища, у вересні, то я думав, що це щось на грані можливого, тоді я не міг подумати, що через місяць знову буду ночувати під відкритим небом.
Під ранок було вже прохолодненько, випав туман.
Ми зібралися, перекусили і вирушили споглядати краєвиди з замку, по сусідству з яким ночували. Долинами простягався туман...
А ось такий вид відкривається на палац. Зараз там половину приміщення займає монастир, половину медичний заклад. До речі, в монастирі можна переночувати, поїсти.., монахи гостинні і приймають мандрівників. Щоправда прийдеться заплатити певну суму.
Цей замок теж на реставрації, я ще пам'ятаю його коли бійниці не були замурованими і без того щита з дошок.
Хто знає латинь?)
Після замку ми подалися до місцевого цвинтаря. Там же розміщена і усипальниця тогочасної знаті. 
Склеп цей доволі моторошний. Як зайти всередину то відчувається відповідна енергетика. Можна побачити як там стоять труни, там відчувається смерть. А ще тут може з'явитись якась "ідея фікс" пов'язана з цим місцем, наприклад залізти в підземелля... важливо вчасно зловити себе на цьому і не піддатися.
На цвинтарі якраз були розрядились акумулятори фотоапарата. А також беручи до уваги той енергетичний стан ми подались на вихід. Що цікаво на виході ми зустріли кота який йшов нам на зустріч. Ми згадали, що маємо при собі ковбасу, що познімали з канапок якими нас пригостили ще в Коропці, то дали коту. Він із задоволенням з'їв. Кіт знав куди і по що йде, а до нас після цього прийшов більш позитивний настрій, ми ніби відкупилися від тьми.
Наступним в нашій програмі був костел початку XV століття. Побудований в близькому до готичного стилю. Перлина архітектури.., якби не його стан. Ці потужні стіни і склепіння лише відгомін тогочасних величностей, а зараз це просто руїна, колись велична. Як все міняється...
А так костел виглядає збоку, в обіймах осінніх дерев, спробуйте уявити його з високим шпильчастим покриттям на вежі. Височенько було... не всі міста таким могли похвалитися.
Наступним об'єктом був палац-монастир і його такий золотий осінній парк.
А це монастирська усипальниця. Біля неї ми зустріли жінок, які доглядають за тим всім, вони нам запропонували поїсти борщику в монастирі, але ми з вдячністю чемно відмовились, бо попереду нас чекав Нирків і час підтискав.
Ми прокинулись рано, бл. 8:00 вирушили на замок, провели тут добрі 4 години, на годиннику була десь 12-та з хвостиком. І ми взяли курс на Нирків.
Перед самим Нирковом, щоб скоротити шлях нам довелось звернути на польову дорогу, ми питалися людей як добратися, вони нам підказували і так ми їхали. Знову був ліс через який переїжджали, але не так як першого дня. На нас чекало єднання з природою і благодать.
Водоспад нас зустрів по осінньому тепло.
Руїни двох давніх веж і костелу ми залишили "на закуску", а самі подалися прямо в лоно природи...
Решту дня ми купались під тамтешнім водоспадом, пили чайок з ніштячками, і споглядаючи цю всю красу, відчуваючи себе частинкою природи і одним цілим з нею спілкувалися на різні цікаві теми...
Крім водоспаду тут є щось схоже на "печеру відлюдника". Тут знаходиться якась стара ікона прикрашена рушниками, а на землі біля неї лежить багато купюр різних номіналів, ми аж здивувалися як побачили (враховуючи що це не паломницьке і не релігійне місце), просто лежать собі гроші. Такі, нікому непотрібні. Це на загальному фоні дуже символічно, побачивши це зразу задумуєшся про абсурдність цінностей сучасного суспільства, про то як ми самі собі створили фальшиву заміну справжніх цінностей.
Там, сидячи біля вогнища, граючи на дримбі, з чайком і розмовами ми провели досить часу, так аж до темна. Потім зібралися і лісовою дорогою повернулись знову в урочище Червоне, там вже за темна з ліхтариками оглянули архітектуру (вежі з костелом) і взяли курс на залізничну станцію... знову була місячна дорога.
Ми приїхали завчасно, було вже досить холодно, поїзд запізнювався (це ми зрозуміли пізніше). Ми їли горіхи і яблука. Коли стало ну зовсім прохолодно то ми назбирали патиків і підпалили вогонь, прямо на станції. Крім нас нікого не було.., ми там навіть подрихнути біля того вогню встигли, були добряче сонні... а поїзда все не було.
Але десь в далині почули стукіт залізних коліс, зірвалися як на алярмі, погасили вогонь... через кілька хвилин прибув поїзд і ми туда завалилися.
[/spoiler]
Тема:
Тема: Осіннє велотурне Південною Тернопільщиною, 8-10 жовтня. (Прочитано 5812 раз)