Доброго дня, товариство.
Певне частина народу досі не знає, що старий-добрий Янек вже четвертий місяць живе в теплій країні Малайзія.
Щоб довго не розказувати як то всьо сталося і що тут до чого - дивіться мій сайт -
http://penangheart.comНаразі вирішив перенести сюда то, що стосується велосипедів. Тобто звіт про свій перший велопохід в Малайзії. Здійснили його з дружиною під час зимових канікул.
Маршрут прикинули на око – від нашого Пенангу – острова на західному узбережжі Малайзії, в сторону Куантану – міста на східному узбережжі, де нас чекав на Новий рік українець Любко-наш новий знайомий, якого ми ніколи до того не бачили
Готелей, аби забронювати наперед, в містах через які ми проїжджали не знайшлося. Тож поїхали на угад. Була віра, що якось справимося. До палатки ми тут ще не дожилися, тай не дуже були певні, що безпечно її тут використовувати, зважаючи на всяких павучків, зміючок і звірів. Спакували все необхідне – і на колеса.
День перший, середа, 25 грудня. Виїхати з міста!Виїхали до світанку. Переїхалися з нашої частини острова до столиці, заїхали з роверками на переправу, і близько девятої ранку вже були на материку. Карту купили в супермаркеті напередодні. Надпис на ній запевняв що вона супер-сучасна, однак як ми почали переконуватися вже в перший день подорожі – не треба в Малайзії вірити всьому що де-небуть пишуть
З прибережного міста Батерворс виїжджали на трасу добрих півтора години – перепитали дорогу в десятка людей, і вибирали той шлях, до якого схилялося більшість. Добрий китаєць на заправці порадив заїхати по дорозі глянути на китайський храм – чим ми успішно і скористалися. Так-сяк найшли дорогу в сторону нам потрібну і крутячи педалі роздивлялися місцеві поселення. Зразу відчулося, що виїхали з цивілізовано-урбанізованої частини країни в справжньо-автентичну. Небошкряби закінчилися і почалися маленькі одноповерхові будиночки на сваях. Народ почав зглядатися на нас трохи більш здивовано, і цих поглядів ми не позбулися до кінця подорожі.
Трошки зблудивши по трасі і намотавши більше кілометрів аніж хотіли, вирішили шукати ночівлю в містечку Куала Кетіл. Була третя година дня і до цього часу ми проїхали 80 км, встигнувши при цьому смачно поїсти в придорожньому ресторанчику за 7 рингітів(20 грн) на двох.
Заїхавши в Куала Кетіл, зупинилися біля придорожньої забігайлівки в місцевому стилі. Дружина смакувала варену кукурудзку, в той час розговорилися з місцевим, що добре орієнтувався в англійській, на тему пристанища на ніч. Дядько сам взявся видзвонювати для нас місцеві хомстеї. Під цим словом ми розуміли, що треба буде зупинитися в когось з місцевих дома. Хомстеїв вільних не виявилося. Дядько взявся їхати своїм моторолером в місто, щоб ще раз це перепровірити, а ми в той час вже пробували Пау(чи то Поо) – місцеві пиріжки на пару – саме такі, які були улюблені в Панди Кунг-фу.
Дядько повернувся за деякий час, і доповів що все занято, а те що є, коштує дуже дофіга. Ми повірили, і вирішили їхати ще 40 кілометрів – до Бейлінгу – районного центру за місцевими мірками. По дорозі зупинялися і дзвонили ще в кілька хомстеїв самостійно – бачачи телефони біля дороги на знаках. Виявилося, що хомстей, це не кімнатка в когось дома, а цілий дім, який здають в оренду. Коштує таке задоволення 200+ рингітів. Сторгуватися не вдавалося, тому їхали далі. В містечку за кілька кілометрів до Бейлінгу знайшли чудовий новенький готельчик, де в номері, за ціну втричі дешевшу аніж ціна хомстею, було все що нам потрібно, причому в ідеальному стані. В індійському ресторані(рестораном називають все що має більш-менш дах над головою) кухарі мали велику атракцію з нас, особливо сміялися, коли ми говорили кілька слів, типу – «менше цукру», чи «дяуємо» на бахасі.
День другий – четвер, 26 грудня. Водопад і пожежаСон в чистому готельчику був перфект ний. Тут же ми дізналися, що недалечко, в місцинці Лота Баю є чудовий водоспадик. Хлопець в готелі сказав, що то біля п’яти кілометрів. Ну ми і повірили. Хоч трохи і не по маршруту, але поїхали. Місцевих по дорозі не багато – бо дорога не центральна – кого могли то питала. Всі казали – прямо-прямо. Проїхали кілометрів 15 поки таки добралися до водоспадику. Був будній день, народу не багато, то я скористався моментом і скупався там наголяса. Аж тут до нашого місця почала підніматися місцева парочка, і дружині довелося швидко нести мені одяг, аби я не образив мусульман своїм виглядом.
15 кілометрів назад і ось ми на тій же дорозі. Крутимо орієнтуючись на знаки. Назва міста Gerik до якого їхали, раптом почала писатися на вказівниках без одної букви –Grik. Враховуючи, що в той час ми вже їхали по трасі, якої не було на нашій карті, то почали побоюватися, чи не до іншого міста ми прямуємо. Але місцеві пояснили, що то просто по різному ту назву вимовляють, відповідно по різному пишуть. Цього дня був добрячий перевал, і перша їжа в ресторані, де було дуже-дуже туго з англійською. Благо, нам допоміг замовити місцевий водій, і в результаті ми їли рис майже без м’яса, як і просили – лише трошки курки. І овочі без м’яса – лише з восьминогом. Ну хіба восьминіг то м'ясо?
В Грік чи то Герік приїхали під вечір. Містечко невелике, але вибір бюджетних готелів хороший. Вибрали китайський з старими прикольними меблями. То був найдешевший готель за всю дорогу – 45 рингітів за ніч. Чистий, з кондиціонером і гарячою водою і вікном, що виходило на якесь будівництво. Поруч з будівництвом щойно згорів будинок, то ми ще мали можливість спостерігати як його догашують. Потім їли з пожежниками в одному ресторанчику – індійському, де кухня більш-менш вже вивчена.
Вечірня прогулянка була більш цікавою завдяки нашестю птахів. Всі електропроводи, вивіски, балкони і карнизи – як і все, на що можна було сісти, обліпили маленькі дуже схожі на стрижів птахи. Наскільки вдалося зрозуміти з розповіді місцевих, вони тут перелітні, і ото якраз зібралися відлітати. Наступного ранку їх було значно менше, то не дуже і пофоткав.
День третій, п’ятниця, 27 грудня. Малайзійська гостинність, кабаниВиїжджаю в дорогу ми вже знали, що попереду нас більше 100 кілометрів незаселеної місцевості. Щоправда інформація отримана від різних людей дуже відрізнялася. Одні казали що до наступного великого міста Джелі - 60 км, інші – 100, були і варіанти – 4 години на машині. Знак на виїзді з Геріку показав нам відстань 140 і ми зрозуміли, що то буде важко. Особливо, якщо враховувати гористість – перевальчик минулого дня добре нам запам’ятався. На 40-му кілометрі нашого шляху зустріли їдучого назустріч соло-мандрівника. Він обрадував нас новиною, що впереді нас чекає підйом, на який доведеться підніматися пів дня. Ще розповів, що крутить педалі з Нідерландів. Доїхав до Іраку, хотів в Індію, але не міг отримати візу в Пакестан. Тому долетів літаком до столиці Малайзії – Куала Лумпур, а звідтіля вже знову педалями вверх по карті до бажаної Індії. Знає напрямок і крутить педалі. ночує в наметі де прийдеться. Змій і павуків не боїться, бо про них не думає. Отакої!
Враховуючи нову інформацію вирішили зупинитися в національному парку по дорозі. Ми вже знали що там є кілька готельчиків, і на ділянці до Джелі то єдине місце для зупинки. Це був наш найкоротший день в дорозі. Центр національного парку – невеличкий острівок на озері, сполученому з сушею двома мостами. На берегах озера два готелі. Пішли в один – повністю зайнятий. Подзвонили в інший – місця є. До того як реєструватися, поїхали їсти. Тут зустріли чудову компанію подібних до себе веломандрівників. Причому місцевих – зі столиці. Виявилося місцеві також мандрують на велосипедах, причому мандрують з палатками. А ще виявилося, що в цьому національному парку живуть в природньому середовищі слони. Місцеві роверисти навіть зафоткали їхні какашки, і переконували, що чули їх голоси. Говорячи про свій нічліг, зазначили, що будуть ставити палатку не на відкритій місцевості, щоб часом її не розтоптали слони
Слонів ми в подорожі так і не побачили, але певні пригоди з тваринами таки були. Все почалося того вечора, коли, поселившись в готель ми вирішили піти повечеряти в те ж місце, де і обідали. Вийшли ще засвітла, і прогулявшись три кілометри досягли місця харчування. Коли розглядали вивіску з меню, і думали що ж нам з того взяти, місцева сім’я, що сиділа за столиком, запропонувала допомогу. Ми радо погодилися і навіть попросилися підсісти до них. Цього разу ми отримали саме ту їжу, яку і хотіли. І в додачу чудову балачку. Голова сімейства розповів, що крім слонів і кабанів в парку водяться тигри та інші хижаки. А самі озера, як і острови в них, були створені людьми. Нижче по течії, заради електрики, поставили дамбу, відповідно рівень води піднявся, затопивши гористу територію. Пагорби стали островами.
Дядько був такий милий, що навіть заплатив за нас, пояснивши то все малайзійською гостинністю. Пропонував підкинути до готелю, але ми залишилися попити чайку. Добре що залишилися – а то б залишилися без одного з головних спогадів поїздки.
Отож попивши чаю і закупивши чого можна на наступний день в подорож, ми пішли пішечки до нашого готелю. Шлях – три кілометри дороги трасою через джунглі. Траса не дуже завантажена, тож радість побачити дорогу в світлі фар траплялась не часто. Страшнувато стало після метрів 500 коли заглибилися в джунглі. Якісь там шорохи і гугукання по сторонах, після розповідей про всіх можливих тут звірів, додавали смаку ситуації. В якийсь тихий момент я звернув увагу на темні плями попереду, але втішив себе думкою, що то латки на дорозі – в Малайзії таке також трапляється. Машин не було і ми поволі наближалися до тих плям. Світло фар освітило дорогу, коли ми були за метрів п’ять від плям – перед нами на дорозі стояло п’ятеро кабанів. Двоє великих і троє менших. Перед тим як втекти від машини до лісу самий великий з них встиг голосно захрюкати – від цього звуку ми стиснули один одному руки, а Оксана навіть матюкнулася російською, що для неї не характерно
До готелю ми йшли дякуючи кожній машині що проїжджала поруч.
День четвертий: холод біля екватораЗнаючи, що цього дня нас чекає нелегка ділянка, ми почали рухатися затемна. Готель не виправдав очікувань, а ще більше не виправдав своєї ціни. Басейн радував, але вся ванна була в павутині. Попи те втішив сніданок – так багато справжньої натуральної кави ми давно не мали. Ну і гарний вид на ранкове озеро з готельного ресторану – великий плюс.
Підйом в гору почався одразу за островом. Натхненно крутячи педалі я намагався дивитися по сторонах в пошуках заповітного слонячого лайна. Кілька разів бачив щось схоже – хоча точно сказати важко. Зате протоптані стежки з величезними слідами і викорчовані дорожні знаки були по всюди. Тож в існування слонів легко вірилося.
Підйом на гору зайняв зо три години. Наприкінці довелося крути в хмарі – висота того перевалу, казали, була більше 2 тисяч метрів. На вершині зустріли в кафешці наших старих знайомих – місцевих велосипедистів. Попили чайку сфоткалися, і роз’їхалися. Вони погнали першими, ми як завше допивали чайок. Тут же вдалося побачити і інших старих знайомих –сім’ю, яка вгощала нас вчора. Дядько посміявся з нашої кабанячої історії, і запевнив, що кабани б нас не рухали – вони переважно тікають від людей.
По дорозі вниз натягнули на себе все що мали – зовсім по інакшому їхати в хмарі вверх, і гнати в ній вниз. Пальці добряче таки замерзають. Навіть не віриться що таке буває в цих широтах.
Спуск був довгий і затяжний. Коли виїхали з хмари – попали в дощик. Маленький. Від наступного – великого дощу сховалися в кафешці при дорозі, і тут знову жзустріли наших знайомих на колесах. Вони планували крутити до містечка Тана Мера – ще 40 кілометрів. Бо один з них мав квиток на нічний потяг до столиці. Ми ж майже доїхали до нашої мети – Джеллі. Тож вони знову поїхали а ми далі пили чай Підкріпившись ним ми вирішили, що нема що ледачити – треба їхати далі. Джеллі лишили в стороні – почали крутити в Тана Меру. І чи було то доброю ідеєю? Важко сказати. Пару годин під проливним дощем і пошуки нічлігу в потемках. Всі в грязюці, мокрі до нитки, голодні, ми врешті завалилися в якийсь мусульманський готель. Тепла вода є. Ліжко – хоч якесь, той добре. Але блін нема туалетного паперу. Йду на умовну рецепцію взяти рулончик, а чувак там навіть не знає що таке Тойлет Пейпер. Я блін злий, змучений і голодний – а він не знає що таке папір до дупи. Вже скручував кусок паперу в рулон і показував як то він виглядає. Нема! Ясно – мусульманська нетуристична зона. Замість паперу використовують ковшик і відро з водою, або спеціальний шланг. З такою ж проблемою ми стикалися і наступні дні.
Розклавши речі найшли сили пройтися по місцевому нічному ринку, головною атракцією якого стали ми- парочка білих людей. З’їли тут трохи апельсинів і якихось місцевих коржиків і завалилися спати.
День п’ятий: Дощ, врятований гекон
Зрозуміло, що після попереднього активного дня і 135 кілометрів на ровері, ми прокинулися в мусульманському готелі з болем в дупі і в кистях.
Поснідали роті чанай і виїхали – під дощем. Той дощ супроводжував нас цілий день з перемінним успіхом. Ми робили кілька зупиночок поїсти фруктів, десь там пообідали, і враховуючи те,що виїхали пізно – за день прокрутили небагато. Зупинилися в маленькому містечку з французькою назвою Permaisuri. В готельчику, без туалетного паперу в ванній кімнаті. Зате з геконом в ній. Хто не знає що то таке – загугліть. В двох словах – то маленька безобідна ящірка, що круто лазить по стінах і стелі. Але враховуючи мокроту ванної кімнати, а може і погане самопочуття тварини – вилізти на стіну і втікнути в якийсь вентиляційний отвір цей гекон не міг. Аби остаточно не втопити його, довелося організовувати рятувальну операцію. З допомогою листка паперу і сміттєвого відра гекона було успішно зловлено і евакуйовано надвір. Дай Бог йому здоров’ячка!
Ми ж в той вечір пообідали якогось малайського рису, який дружині вдалося замовити використовуючи знання бахаси. Я був гордий, а жіночка-продавець –здивована. Навіть почала Оксану щось розпитувати, на що ми, звичайно, заперечливо хитали головами – бо нічого не розуміли.
День шостий. До моряНа початку подорожі в нас була втаємничена мета докрутити велосипедами прямо до Куанатану. Але по ходу мандрівки від цього довелося відмовитися. Напевне, на відмові настоював більше – я. Бо не хотілося перетворити подорож в гонку. Врешті обмежилися ціллю - перетнути материк. Тобто, в останній день нашим завданням було докрутити до Куала-Терангану – міста на східному узбережжі. До Куанатану залишалося близько 200 кілометрів, і наступний день був днем Нового Року – 31 грудня, який ми хотіли зустріти з вищезгаданим Любком.
Останній день також не обійшовся без дощу. І ми вже до цього звикли. Навіть є моменти для радості – коли проливний дощ- такий, від якого відчуваєш потоки по руках, який б’є в очі і забиває дихання, закінчується, то маленький-звичайний дощ здається радістю
В Куала-Терангану заїжджали зі сторони звалища. Скажу я вам: малайзійське звалище пахне ні чуть не краще, аніж українське. Через спеку, дощі, і вітри – навіть гірше. Але саме місто – гарне. Поселившись в готель погуляли гарною набережною, китайським кварталом і алеєю черепах – провулку, присвяченому інформації про необхідність турботи про цих тварин. Черепах тут вважають місцевим символом. Зараз почали активно боротися з використанням черепахових яєць в їжу і на віддалених пляжах навіть влаштовують спеціальні розплідники-інкубатори для них. Про один з таких пляжиків напишемо вам пізніше.
А щодо подорожі – ми успішно її завершили наступного дня проїхавши від готелю до автовокзалу. Спакували без проблем два велосипеди в автобус, і поїхали до Куантану. Далі наші велосипеди продовжили подорож в величезному багажнику старого Вольво нашого нового знайомого. Новий рік зустріли на пляжі – попиваючи якийсь хімічний чайок. Наступні два дні я вчився сьорфити на хвилях – правда ця частина точно окремого допису в блозі не заслуговує Гуляли в місцевому міні-зоопарку, ходили в кіно, смакували домашньої кухні у виконанні гостинного львів’янина. Назад на Пенанг велосипеди разом з нами добиралися в автобусі.
Наступну велоподорож плануємо в найбільший в країні національний парк і в старе портове місто Малаку..
Лайкайте групи ВК і ФБ - будете все знати
http://vk.com/public65982669https://www.facebook.com/malaysiaheart
Тема:
Тема: Велосипедом через Малайзію (Прочитано 5235 раз)