Зажвди старався небути одним із сірою маси, бути НЕТАКИМ. Йти наперекор суспільству. Навіть не наперекор самосу суспільств а наперекор логіці і загальноприйнятим нормам.Стрався бути "справжнім велосипедистом", тобто забути про все і жити одним велосипедом, щоб вирізнятися із сотень, тисяч таких самим людей покоління Пі. Але на якомусь етапі мого життя доля звелоа мене з ще більшими "збоченцями" чим я. І я побачив що я не один, що такі вже є, і вони в ще більшій мірі "віддалені від суспільсва". Став я знову "одним із багатьох". Да й нескажу щоб мене обрадувало те що я побачив. Зачасту в жертву велосипеду було принесене особисте життя, робота, самовдосконалення(є й такі які за своє життя прочитали лиш одну книжку). В мене це все викликало жаль до них і одночасно огиду, огиду від осмислення того що я сам міг перетворитися на одного з них. Чи цього я прагнув? НІ. Я прагнув виділитися з натовпу, стати особистістю з своїм чітким Я, несхожим на інших. Але я побачив до чого це все призведе в майбутньому. Це як колись було з пірсингом. Колись це був метод виділитися, а тепер подивіться у що це вилилось, вішають залізо куда попало, навіть туда куди вішати зовсім нема смислу.
От і стає мені сумно від усвідомлення всього цього. Адже можна сказати я втратив одну з цілей короткострокової перспективи, опинився на певному розпутті.