От і звіт, трошки з затримкою, але то все клопоти
А ще пару фото з поїздки, кому цікаво :
http://picasaweb.google.com/helga.lemberg/Medobory_2010?locked=true#(Знимкували ми з Сашею по-черзі, Саша багато експериментував з режимами, тому, зокрема конвалії мені не вдалися (не подивилась, що режим треба поміняти), викладаю лише для підтверження факту, що вони таки в тому лісі були.)
Ця поїздка виникла досить несподівано. Спершу планувались звичайні собі вихідні: прогулянка, тренування, дім. Але в п’ятницю після обіду син повідомив мене, що в понеділок в школу не йде, бо свято. І, звісно, я подумала – то це ж в усіх вихідний. А три дні вихідних – то вже поїздка. Правда, одразу ж і зрозуміла, що вона могла б бути триденка, а вийде максимум дводенка, що не так зручно і не так цікаво. Чоловікові ідею поїздки довелось підтримати і він одразу взяв ініціативу в свої руки: планування, підготовка роверів – мого і сина (свій гібрид він забракував через вибраний маршрут). Останній обирався недовго, я запропонувала Тустань (ще туди не їздила), та, добре подумавши, зупинились на Медоборах. Місця там надзвичайно красиві, овіяні легендами, сказаннями про давні події. Приманює і заповідник. Я там була влітку і надовго запам’ятала його теплий, густий медовий подих, настояний на різноманітних травах. А оскільки вихідні приурочені до Зелених свят, то що може бути кращого, як провести їх у лоні природи. Ще хотілося побачити чи якось змінились раніше відвідані місця..
Субота – Саша готує маршрут, велосипеди, і речі, я доньці сорочку до останнього дзвоника в школі (дуже просила), що вносить трохи безлад і роздратування в підготовку поїздки. Харчування відкладається на ранок неділі.
Неділя – підйом о 6.00, приготування сніданку, обіду і вечері (на обід канапки, на вечерю бануш і салат), випивання кави, снідання, термоси, мої речі швиденько і, все, - можна їхати. До місця анонсованого на Шприсі запізнились хвилин на 15, але побачити там когось не передбачалось, бо їхати ніхто не зголошувався, то й спізнення не рахується.
Далі вкручування педалей, споглядання краєвидів. Погода чудова: сухо, тепло, сонячно, пташки співають. Дорога не завантажена. Їхати досить приємно. За Бірками в око впадає доріжка в поле, викладена із сміття дбайливим людом. Вирішила сфотографувати, та виявилося, що батарейки розряджені, тому невдача. Одразу ж запланували покупку в Скалаті батарейок та льодяників.
А от і Скалат, який дарує першу приємну несподіванку. Башти замку взялися реставрувати. До завершення тут іще далеко, але те що є вже суттєво відрізняється від руїн, які я бачила три роки тому, під-час попередньої поїздки в Медобори. Купили батарейки. Я побігла фотографувати, а Сашу залишила стерегти велосипеди і спілкуватися з населенням. Якийсь місцевий житель з готовністю подарував бувальщину про викрадені дошки, які привезли, щоб зробити риштування. Дошок не стало і для робіт довелося позичати чи то орендувати десь драбини.
Ну от - фотосесію закінчено, купили льодяників і продовжуємо подорож. У Гримайлові постав вибір: асфальт чи ґрунтовка лісом. Обрали ґрунтовку (а чом би й ні?), тому повернули вліво і за пару сотень метрів опинилися на лісовій дорозі. Одразу появилися болото і калюжі під колесами, та небагато, тому їзді це сильно не завадило, поки не трапилась калюжа особливо великого розміру. Ну не вмію я їздити по таких здоровенних калюжах, непроїзні вони для мене, результат – моя права нога мокра і в болоті. Робимо маленький привал, викручую оте все, Саша фотографує та й їдемо далі. Невдовзі починається медоборівський кряж. Час під обід, вирішуємо їхати в заповідник і десь там оглянутись де б то пообідати, можливо, у Вікні. Над головою збираються хмари, чути грім, обідати, мабуть, доведеться під дощем. Під’їжджаємо до входу в заповідник. Ще здалеку бачу біля входу старенького жигуля. Відвідувачі? Виявляється ні. Охорона і мздоємець. Вхід тепер платний. По 6 грн. з чоловіка. Думаємо іти чи ні, і вирішуємо, що десятихвилинна прогулянка з фотографуванням нікому особливої шкоди не завдасть. Платимо й піднімаємось на першу вершину. Зроблено пару знимок. Підтвердження нашої тут присутності є. Можна і повертатись, відвідуємо ми заповідник не вперше, тому топтати його далі нема змісту. Поки ото все відбувається, починається дощ, який то посилюється, то вщухає. Вирішуємо у Вікно не їхати, а повернути назад на дорогу, пошукати місце для обіду, а тоді повз Вікно на Кринцилів-Крутилів. Так і робимо.
Дивує погода, тільки ми зупинимося для обіду – сухо, сонечко, забракуємо з якоїсь причини місце, їдемо далі – дощ, грім і так кілька разів. Та, зрештою зупиняємось на перехресті доріг. Тут на узбіччі невисока трава, залишки від вогнища, ліпшого місця годі шукати. Обідаємо, трохи відпочиваємо і рушаємо далі. То є десь третя година дня.
Дорога наша проходить по кордону між Тернопільською та Хмельницькою областями. Тут колись був кордон між державами. Про це ж свідчать і назви по суті одного села на різних берегах річки: Кринцилів та Крутилів. Прямуємо до того села через Сатанів, де купуємо трохи продуктів на сніданок наступного дня. В Кринцилові відстаю від Сашка і втрачаю його з поля зору. Ми уже майже приїхали, але де будемо зупинятися не знаю, тому стою і чекаю, доки він або повернеться, або зателефонує. Тим часом доброзичливі мешканці починають виясняти чи не потребую я допомоги, пропонують вказати дорогу, запрошують на нічліг. Та все це зайве, бо їхати далі сьогодні не збираємось, а ночувати будемо в лісі. Тому чемно дякую і кажу, що ніяких проблем, просто очікую супутника. Повертається Сашко, нам потрібно перейти місток і ми в Крутилові, а там лісом до трьох джерел. Пропонує там і заночувати. Перспектива мені не дуже подобається, була вже в цих місцях – страшенно багато комарів, але діватись нікуди. Місцевість далі приблизно така сама.
Спускаємось до містка, переходимо його, нас зупиняє турист, котрий уже повертається з походу. Розпитує куди ми, що та як, повідомляє про табір вінничан біля джерел та розповідає байку про Бохіт, котрий збиває подорожніх з шляху. Ідемо далі, зупиняємось таки біля джерел. Комарі докучати почали ще при вході до лісу, як тут і заведено, тому добираємось до місця уже добряче покусані. Що то вночі буде… Ночувати ж плануємо під тентом.
Про джерела. Їх тут три. Кожне витікає з-під каменя, проходячи через вапнякову породу. Вода чиста, холодна і смачна. Для спраглих подорожніх – солодка. Кожне з джерел в долині розбивається на дрібненькі струмочки, які то розходяться в різні боки, то з’єднуються, утворюють під ногами мокру сітку. І так до впадіння в Збруч. Майже болото. (От і вір після цього приказкам про те, що не варто шукати в болоті чистої води. Здається, саме чиста вода при недогляді з боку людей здатна перетворити довкілля в болото і, звісно, загубитись у цьому болоті. Шукай її тоді.) Примітка не про ці джерела, вони доглянуті. Існує повір’я, що вода тут лікувальна. Кожне з джерел лікує від певних хвороб. Одне покращує зір, друге корисне для нервової системи, третє допомагає від шлункових хвороб. Як на мене вода однакова, але п’ємо чемно зі всіх трьох джерел, та й хто б відмовився, то ж цілий ритуал.
Далі – приготування до ночівлі. Саша береться розпалювати вогнище, я іду по хмиз. З останнім проблеми. Завдяки підвищеній вологості для всього живого тут рай, а от з мертвим справи гірші – сухої деревини майже нема, все що неживе одразу починає гнити, а гнилий хмиз для вогнища ні до чого. Знаходжу десь у вершечках загиблих кущів трохи гілок, притягую до стоянки. Від диму комарів меншає, я відпочиваю, Саша приміряється де та як розтягувати тент, готує кілки. Натягуємо мотузок від дерева до роверів, чіпляємо за кілок, розтягуємо та закріплюємо тент. От і готовий наш намет. Тепер можна повечеряти, чим ми й зайнялися. Далі - огляд місцевості, заходимо привітатись з сусідами туристами вінничанами та й повертаємось у свій табір. Пора відпочити. Уже стемніло. Потріскує, догоряючи, вогнище. Як це не дивно, комарів немає. Мабуть, вони тут уночі сплять. Тиша та спокій. А завтра буде новий день.
Нам, мабуть, добре пощастило, що вночі не падав дощ. Прокинулась я не дуже бадьорою, тому десь пів годинки ще полежала, намагаючись запевнити себе, що виспалась і готова до подальшої подорожі. Далі був сніданок, збирання табору і подорож продовжилася. Загалом про день другий розповідати особливо нема чого. Ліс, трава по пояс та вода по щиколотки мене їхати чомусь не надихнули, тому я ходила пішки, а зі мною і Сашко. Підйом на висоту десь триста метрів (з яру в ліс) до половини мені вдався непогано, а далі нездатність підняти ровера на решту метрів 60-градусного підйому викликала лиш сльози від злості через власне безсилля. Довелося доручити цю справу чоловікові і збоку спостерігати за його зусиллями. Далі йшли хребтом, намагаючись вибирати напрямок так, щоб попереду був трішки підйом, а з боків схил. Отак ми добрались до вершини, що називається Бохіт (414 м), так звана гора богів, на якій колись було язичницьке капище. Тут сфотографували каміння, що залишилось від жертовника, трішки побродили довкола і вирішили вибиратись у світ. Далі Саша, мабуть, підрахував, що до Хоросткова на електричку, котра відправляється в 15.47 ми не встигаємо. Бо, вибравшись на просіку, він повернув вліво, а я довірливо за ним (а потрібно було вправо по просіці, судячи з карти шлях втроє коротший від пройденого нами). На Бохіті ми були десь о 12 годині. В результаті ми до другої намотували круги лісом (точніше один великий круг). З всього того потішив лиш факт, що вдалось побачити лісові конвалії. Тим часом відгриміла гроза. Нас поливало несильно. Дерева створювали трохи захисту над головою. Ми вибрались в поля біля села Постолівка. Поле то вам не ліс, після зливи набагато мокріше, до коліс почало прилипати болото. Та якби ми знали, що нас чекає попереду. Десь метрів триста до асфальту дорога виявилася зовсім ґрунтовою, без кущика трави. Звісно, що тут після дощу – місиво, інакше не назвеш. Спершу йшли не зважаючи на налипання глини та болота на колеса (колеса ще крутилися). Згодом коли болото прилипло всюди куди тільки можна було, колеса перестали крутитись, велосипед довелося тягти або пхати. Останні пару метрів я виносила його на руках.
І от знову асфальт. Пару хвилин відпочинку, трішки почистили велосипеди і почимчикували шукати річку. Добре, що така виявилася недалеко. Годину часу було потрачено на миття велосипедів та приведення себе в порядок. А потім поїхали у Хоростків. У мене склалося враження, що вітер був проти нашого повернення додому. Ніякі зусилля не добавляли швидкості руху. Саша радив крутити на малих передачах. Не знаю. Пробувала. Для мене це виглядало як затяжне вмирання. Краще вже покрутити з максимально можливими зусиллями до виснаження, а тоді трохи пройтися для відпочинку. Хоч якась втіха від опору силам природи. Отак потроху ми добралися до Хоросткова. Уже перед станцією нас щедро полило таким добрим дощем, наче небеса вирішили остаточно впевнитись, що в електричку ми потрапимо, хоч мокрі та чисті. Ще десять хвилин очікування на станції і ми їдемо додому.
PS. Оце мабуть і усе. Хіба що день другий мені якось не дуже подобається. Як скажете, може переписати? Будь-який з альтернативних варіантів (повернення просто раніше або повернення і раніше і не електричкою) міг би вийти кращим.
Тема:
Тема: Тернопіль-Медобори-Тернопіль: Звіт (Прочитано 8596 раз)