За браком часу ніяк не міг скінчити звіт-оповідку про цю покотеньку. Написав одразу після покотеньки, але завершити руки дотягнулися лише щойно. Читайте, кому не лінь
. Вибачайте, якшо шось прибрехав (епіграф не критикувати - він особистий і до теми немає відношення ) ):
Як часто ми всього про щось не знаємо…Ранок з ночі, душ на тіло, кава в шлунок, чай у термос, кеди на ноги, дупу в сідло, кермо у руки і ноги на педалі. Вперед, на Театральний майдан, на обумовлене місце збору, про яке знають лише ті, хто долею випадку чи завдяки виробленій роками звичці час від часу навідувалися на форум Шприхи і мають достатньо здорового глузду не відмовлятися від подорожей; в серцях яких ще жевріє або вже починає палати відчуття миротворчого "шприхівського дзену", який опановує все твоє єство, коли поруч друзі, позаду кілометри, попереду враження а всередині – спокій. (Абзац на правах реклами)
Певно десь у ту саму хвилину, коли я прихилив свій ровер до лавочки на майдані, коло блакитно-жовтого прапора (піднятого 29 квітня 1990 року, майже рівнісінько за 20 років до цієї хвилини), починали ворушитися у своїх домівках або долали ранкову млість і вперто прямували до мети інші учасники нашої покотеньки: викочувала ровер на двір malecha, минали перші перехрестя zombie з дружиною, зустрічалися коло газопроводу avanar і 2day, тиснули на педалі erazel і sanlexik, робив у торбині вівсяно-марійчаний мікс із різних сортів печива andriy. Звісно, тоді ми ше цього не знали і не бачили далі свого носа – на все свій час і всякому часу своє місце. Місце в історії, хай навіть такій дрібній і незначній, але вартій бути не забутій, вартій бути записаній, вартій згадування і просто вартій….
WD-40 на зірочки, краплі оливи на ланцюг, ганчіркою по ободах, дзвінок телефоном, привіт erazel, привіт malecha, привіт sanlexik – вітаю, вітаю, чекаєм Андрія, рушаємо… і все… навіть якщо і крутилася в голові якась недобита і недорозтоптана на попіл грішна думка про ранок, сон і ліниві подушки з простирадлами – її нестало, здуло, змело геть начисто з голови вишкребло першим вітром в обличчя, першим перемиканням передач на підйомі, першим (Рома в тебе наплічник розщіпнутий …. ага, дякую, мабуть коли інструменти складав, забув зіщіпнути) першими … (ага, от де ви… О, догнали таки нас avanar і 2day) першими… (Ромку, здоров… о, здоров, шо тут робиш на зупинці? На роботу? А я цей, їдемо на роверах трохи повозимся, у Вишнівець… ага, ну давай ,честь… до зустрічі ) … першими … та ну вас…. Все в житті буває вперше, от тільки штурмування підйому у Білій до Об’їзної і зустріч на перехресті з zombie і Олькою не буде вперше вже ніколи. Та й хто зна чи було – та ділянка дороги вже так проїлася дзюравим бродівським мостом, тривіальним асфальтним ландшафтом, "технічними" залізничними краєвидами, скучними сільмагами і непривітними заспаними обличчями на автобусних зупинках, що хочеться її здолати якомога швидше і нарешті добратися вже до того перехрестя. Може не менше банального, але більш символічного – з малої букви байконуру нашого маршруту, Рубікону, перетнувши який вже соромно повертатися назад.
Дорога до Залізців – це ше то стерво. І не в дорозі справа. Перші 30 км бозна скільки разів подоланого маршруту може і не здатні потішити несподіванками чи вразити враженнями, але вже точно можуть слугувати психоактивним тренажером власної самооцінки, мірилом міцності тіла і духу чи, навіть, випробуванням на сумісність у команді, в якій кожен знає один одного через одного, а дехто і самого себе знає гірше за сусіда по дорожному полотну. Хм, ну принаймні бажання доїхати до Залізців і добряче поснідати єднало всіх. На цьому і зійшлися, кулуарно домовившись про місце нашого бранчу (брекфест + ланч, як кажуть наші друзі з діяспори) і торгуючи цією інформацією, продавали її за посмішки тим членам нашої громади, які вже просто дочекатися не могли, коли скінчиться 15-ий кілометр того 10 кілометрового відрізку, за яким відкриються казкові краєвиди на Залозецькі ставки обабіч дороги, саме село і руїни оборонних мурів замку.
Голод – чудовий саморганізаційний чинник. Поки останні замикаючі добралися до галявини на території замку, перші розвідники уже розклали "стіл" і зосереджено жували все, що мало вигляд такого, що придатне у їжу. Перший привал, сніданок, оглядини руїн, фотографування замшілих каменюк, променад і прогулянка, просто сидіння і жування, жарти - на все був свій час. А час - минає, лишаючи по собі матеріальні сліди своєї ментально присутності - гарний настрій, бадьорість, пакетик зі сміттям і рішення - пора крутити педальки. На цьому сходимось одностайно, навіть попри те, що Еразел крутить педалі назад в Тернопіль, а ми трохи в інший бік - далі по маршруту до Вишнівця на Новий Олексинець.
Ех, якби ви знали паничі, шо скоро зможете винайняти готельні апартаменти в самому вишнівецькому палаці, яких викохав не одне покоління шляхетного панства, і то панства справжнього, такого, шо не будиться від гарматного пострілу під вухом, не крутить носом від запаху пороху і не зачіпає метровим капелюхом пятиметрову стелю свої барокової спальні. Так, паничі, заночувати в спальні князів вишнівецьких - ось вона - райдужна перспектива готельного бізнесу в Україні....
Як ви вже зрозуміли, ми добралися до Вишнівця, піднялися до палацу, дочекалися охоронця, що поспішав нас попередити: "Хоч ми і зайшли з чорного ходу, але мусимо заплатити так, ніби зайшли через браму. Бо палац не винен, шо туди (у двір) можна попасти такими всякими обхідними шляхами". Сплачуємо таксу за вхід по 10 грн з людини, скидаємось 15 на екскурсію і гайда по палацу під пильним патронатом екскурсовода - змученої жіночки з блискучими очима і пересохлими губами, яка так багато хоче нам розказати, шо аж навіть і не знає з чого почати ). Вислуховуємо (дехто вже вдруге, хто бував тут раншіе) хвалебні дифирамби на адресу сімейки князів Вишнівецьких, ходимо сходами і перестрибуємо рови, яких понакопували реставратори коли знайшли (чи то просто викопали) підземний хід з палацу до Вознесенької церкви, підіймаємось на балкон: звідти споглядаємо краєвид на долину із ставком і на саму церкву під носом. На закуску екскурсовод "травить" нам байку про домашнього привида замку В. і, побажавши всього найкращого, замикає двері замки і йде додому - каже, екскурсії в той день її геть вибили з колії: ходять і ходять ).
Ну все, дещо розгублено шукаємо місце для обіднього основного перекусу. Гарне мальовниче плато у підніжжі палацу, під балконом, з травичкою і видом на долину з ставком якнайкраще підходить для трапези, розкаладаємось і за якихось півгодини винищуємо залишки харчів геть чисто наніц. Посиділи, поговорили, посиділи .... пора... подальший шлях додому не мав обіцяти ніяких несподіванок, цікавинок, сюрпризів і бонусів. І він свою обіцянку виконав. Асфальтна Кременецька не надто широка траса без поворотів - лише підйоми і спуски, фури і мотоцикли, узбіччя і заправки - це те "назад", яким ми сповна і цілковито розплачуємся за цікаву і неоднакову, спокійну і з викрутасами, веселу і неквапливу подорож "туди".
П.С. У Забаражі зустрічаємо трійко колег-роверистів з Тернополя (один зальотний з Підкаменя
), але познайомитись як слід не встигаємо - лише час від часу короткі репліки, бо більшість з нас вже трохи на "автопілоті" і плекають в душі теплі мрії про гарячий душ, чай з молоком і мякеньку ковдру
.
shpryha -
Тема:
Тернопіль-Вишнівець-Тернопіль: Звіт
Тема: Тернопіль-Вишнівець-Тернопіль: Звіт (Прочитано 11289 раз)