Насправді, якраз вздовж Дністра це було не саме цікаве. Мої діти з дружиною зараз відпочивають на Чумакуванні в Гориглядах\Одаєві. Отже на вихідні було просто і доречно катнути в ту сторону. Підкинув мене до Нижніва у суботу вранці Сашко Кам’янець, по дорозі на Черемош (як добре що я раніше не взнав про Черемош, бо на Дністер я б тоді не поїхав, і дружина і діти тоді образились.) Але, якщо чесно, то поки їхали, думка про річку ЧЕ - так її Ромко називає - в голові крутилася, але каяк на борту був відстуній. Отож, я, як і було заплановано в одному з мої планів (в мене ї як правило штуки 3-4 про всяк випадок), вигрузився з буса в Нижніві. Нижнів - це таке село на тому боці Дністра одразу за мостом по дорозі на Франек.
Отже я вигрузився, глянув одим оком на карту, трохи посперечався сам із собою на рахунок маршруту. І, як звичайно, взяла гору моя більш авантюрна половина, з пропозицією їхати просто вздовж річки.
Зауважу, що дні коли, коли будь-яка моя поїздка з відривом більше ніж на 50 км від дому ретельно планувалась, давно закінчились. Окрім різного вело-інструменту, та двох камер з проклейками, я більше нічого і не брав; плюс дві пари тапочок дітям (Анька втопила свої у в перший день сплаву) ну і карта звичайно, правда без компаса (який десь запропастився і довго не шукався). Точніше взяв якраз стільки , скільки треба – все пригодилось. Це одна пара шкарпеток на запас, шматок поліетилену, плавки, шорти, штани, футболку. Це все влізло в маленький наплічник, який я прикрутив гумками до багажнику.
Ще в бусі з Кам’янцем потеревенили про мій маршрут і одностайно зійшлись на думці їхати там де я не знаю дороги і де ще не був. В цьому питанні ми з ним як правило одностайні – їхати треба туди де не був. Крім того карта тішили мою помірковану частину грунтовими дорогами які де не де проглядалися вздовж річки.
Промайнувши пост ще сонних ДАЇ-шників, повернув на схід і покрутив педалі. Дністроський каньйон то таке чудо природи, що якщо там дороги нема, то проїхати скоріше за все неможливо – дуже круті схили, які поросли чагарником, лісом, якимись колючими кущами і т.д. Але цього щастя бло ніяк не більше ніж половину всіє дороги до табору Турклуба, тобто кілометрів 10. А іншу половину я їхав дуже гарно по ґрунтовці вздовж берега.
Там де дорога закінчувалася, а вона закінчувалась досить часто і несподіванно, доводилось брати ровер на горба, дертися по тим схилам з надією на краще. Одного разу мене занесло з лісу на переоране і закинуте поле, що заросло травою в людський зріст. Їхати не можливо, йти тяжко, але що зробиш, вертатися не буду, вперед і тільки вперед. Отак довелося пів години нести ровер на плечах а 15 хв їхати. Доки йшов, - згадував Бормана з його категорійними походами по Карпатах – ніколи не вгадаєш хто буде на кому більше їздити ровер на тобі чи навпаки. Зрештою тих 20 км було подолано приблизно за 4 години. Сонця не було і я таки раз блуканув досить гарно – обходив стороною горба і намагався повернутися до берега, а його нема, ну я ще забираю на ліво, а берега знову нема. Чим закінчилось, ви мабуть здогадалися, вернувся майже до того самого місця звідки починав обходити. Спочатку навіть і не зрозумів в яку то сторону той Дністер тече.
Але по відчуттям все було дивовижно і романтично. Людей я зустрічав лиш зрідка і тільки в селах. Ласував дорогою дикими черешнями. А квітів польових різних перетоптав і переїхав певне мільйон.
Близько 11-ї ранку після чергових блукань вийшов до могили воїнів УПА, що в Одаєві, там поруч знаходиться криївка їх і якась печера, де, як кажуть якісь науковці, люди жили ще задовго до нашої ери. Але відвідувати ці всі пам’ятки не став, оскільки був тут минулого тижня з туристами. Подивився з кручі на табір, до нього від того місця не більше як три кілометра, якщо прикинутись птахом і полетіти, бо й перепад висоти десь 150 м, помаячив з телефону своїм, помахав руками, може побачать, - та де там, навіть у бінокль не розгледіли, і поїхав до низу. Дорогою зустрівся з Володєю Гороном, котрий вів чумаків на екскурсію. Залишатися не став, а, мабуть дарма, бо Володя взяв з собою мотузки і вони спускалися до тої криївки зі страховкою. До слова вхід в неї на висоті десь 3 метра від землі і дістатися без споряги досить важко. Я в ній ніколи і не був, але!!! Колись давно в році 1993-94 місцевий житель мені показував зовсім іншу печеру, як криївку УПА-вців. Дістатися до неї було легко, що я тоді молодий-зелдений і зробив, а от вилізти назад – ні – бо це була печера з вертикальним входом і відстань від дна до вхідного отвору була трошки більша ніж мій ріст з витягнутими руками у стрибку. Чим все тоді закінчилось – не пригадую певно витягли мотузкою звичаною, як для білизни, бо іншої не було.
Табір чумаків це десь 15-20 різнобарвних наметів, розкинутих вздовж берега на галявині під Одаєвим. Три вогнища – бо це три різних тусовки – Сакура – каратисти, Турклуб і К, весляри - «Веслярики» - спортивна гребна секція Петра Андрійовича Горуновича, який на свій острах і ризик вивіз 15-теро малолітніх обормотів на Дністер. Каратист – вони і в африці каратисти (хоча на виляд зовсім і не страшні , я до них навіть підходити боявся. А в Турклубі народ зібрався різношерстий. Якимось дивом навіть затесалося двоє москвичів, що наполегливо вчили мову починаючи зі слів смачного, дякую і будь ласка (це певно після того як сходили до криївки). Зрештою – правильний початок. А у «весляриках» – моя дружина і мій малий що от вже як другий рік опановує ту складну науку. Для годиться пройшовся табором, щоб ознайомитись з меню, трішки ппопідстібував всіх тим, що приєднаюся до того в кого найкращий харч. На відміну від мене, всі пропозицію сприйняли серйозно і пропонували навипередки. Та я чемно лишився там де готує моя дружина, та й хто краще приготує?
Доки веслярі ходили по печерах, одразу по приїзді, я завалився подрімати. Прокинувся від якихось незрозумілих жувальних звуків біля намету. Як вийшов подивитися – табір оточили корови. Довелося похапцем шукати все що під рукою і жбурляти у наглих тварин. Після того як розігнав цей натовп рогів і копит – оглянув табір - ніби нічого не пропало. Але згодом виявилось, що вислів: «як корова язиком злизала» не фігуральний. Клята скотина вхопила одну мою шкарпетку що сохла на відтяжці немету. І певно що злизала бо так тої шкарпетки навіть сліда не лишилося.
Під вечер затіяли «Що де коли». Серед Турклубівців була професійна ведуча цієї гри – Галина Ремез. Я, шкода, участі не приймав, бо в команду ніяку мене не взяли, та я і не палав, бо після напруженого тижня хотілося просто тихенько потупити, що я чемно і робив, нарізаючи гуму на місті телеглядача - я десь місяць тому пообіцяв Борману (В.Г.) дві камери нарізати, і от нарешті трапилась нагода. Але питання по при те все слухав. І спочатку в першому пулі з 13 запитань на жодне навіть не зміг для себе самого дати відповідь хоча запитання були всі на кмітливість а не на ерудицію. Як виявилось згодом то й не дивно – бо всі питання були для 7-9-их класів. От наступні 11 пішли мені легше (9-11 клас). Певне що вік дається в знаки.
З пагорбу поруч цілий день стартували паро-планеристи. Іноді їх одночасно у небі траплялося по 7 крил. Коли так багато – це вже захоплююче видовище. Вони зависали над нашими табором ніби насміхаючись. Хотілось піти і привітатися : «як ся маєте небожителі?» Як виявилось - можна було попроситись політати (давно мріяв), і задоволення не дуже дороге як на свою екзотичність - всього 100 грн. Але нажаль, в мене рівно стільки з собою і було, тому довелося лише милуватися.
Серед ночі вперіщив дощ. Причому справді вперіщив, густий і дрібний.
Зранку навіть від думки тої було противно, що доведеться вставати і йти щось робити під тою мрякою. Чесно скажу що я прохалявив – спав мабуть до 9-ої, поки всі свідомі і дорослі учасники готували їсти, курили ватру (гуцули так кажуть) мили посуд, «строїли» дітисьок. Трішки совість мучила, але не настільки щоб виповзти з намета. Вгамував її (совість) умовляннями типу я вчора помагав і обід готував і вечерю варити - вона повелася, але ж я її не дурив.
О 8-ій здзвонився з Кам’янцем Сашком, на предмет чи не буде він проїжджати близько. Виявилось що буде але через Заліщики (70 км до них), і без вільного місця, так що все одно що не буде. А мені треба вертатися. Ну що ж тоді план такий – їхати додому своїм ходом.
Зранку мене чемно погодували, подякували за допомогу (мені аж соромно стало - ледарю за вранішнє спання), переправили на тернопільський берег на катамарані, зфотографували і відпустили на всі чотири сторони.
З них я особливо не заморочуючись вибором обрав найкоротший і найпростіший шлях – через Коропець-Бучач-Дружбу до Тернополя.
Кажуть що шлях до дому – завжди легкий. Мабуть в цей раз сталося виключення. Дощ, як це не дивно, продовжував ляти ніби на все – безпросвітно. Здійнявся вітер – зустрічний. І я подумав, що тепер бракує ще пари пробоїв коліс для повного комплекту вражень, добре хоч на цю дурну думку ніхто не зважив.
Хочу сказати що романтика раптово скінчилася. Почалася важка праця - тупо крутити педалі по асфальту - 100 з гаком км під дощем і проти вітру.
Але не буду вже так на себе нарікати, що я такий нитик. До Бучача допер ще свіженьким огірком на одному диханні. Навіть не бракнуло часу заїхати в Коропці оглянути Палац графа Бадені (Австрійського прем’єр міністра XIX сторіччя). До слова – дуже гарна споруда. Правда зачинена і у занедбаному стані.
В Бучачі перекусив чим бог послав. А бог О.Ю. послав в цей день не так багато як відомому персонажеві Ільфа і Петрові а лиш сирок плавлений «Дружба», це щоб не забути куди я їду, два банани це щоб було чим забувати, іще якісь вафлі. В бучачі якась дивна ринкова економіка десь 10 продуктових крамниць зі схожим асортиментом в межах 100 метрів в центрі міста. І в жодній не виявилось якихось калачиків, рогаликів, пиріжків - наступно разу буду знати. Самовпевнено викручую педалі, не дивлячись на вказівники «знайомою» дорогою.
Тут мене і глюкануло здорово. Виявляється що я з Бучач ще ровером ні разу до Тернополя не їздив, тільки з. І кілька останніх разів їхав до цього славного міста з Чорткова. Отож я самовпевнено, не звіряючи карти поїхав до Тернополя через Чортків. Хто був в Бучачі - той знає, місто розташоване в низині а дорога до Чорткова і до Тернополя це затяжний десь 3 км підйом з немалим набором висоти (десь метрів з 200, лінь у карту дивитися щоб сказати точніше).
Отже я без тіні сумніву але певно через брак калорій, бо думати однозначно не було чим поїхав у Чортків, не зважаючи на 2 вказівника. Перші сумніви з’явилися лише після того, як я сів одразу за містом перекусити. Я дістав карту і опинився перед вибором чи їхати далі у Чортків, а там сідати на поїзд, чи вертатися в Бучач.
Ну хіба я не справжній велосипедист, подумав я. І вернувся у Бучач. Дурень. Це точно. Якби я поїхав до Чорткова – вітер дув би мені вбік і в спину. Та і пхати довелось би всього навсього 30 км і був би я вже о 19 годині певно вдома. Але ж я подумав. Хіба ж я не козак. І не зможу бути вдома ще о 18-ій годині.
Отже я розвернувся, поїхав назад у Бучач, ще раз здолав тих 3 км підйому.
Мабуть рішення було правильне якби не вітер (дощ мене відпустив ще перед Бучачем і вмісто я в’їхав у відносно чистих шортах і сухій футболці) і якби я їхав не один. Але штовхати того МТБ монстра на злих колесах проти вітру, коли немає за кого сховатися хоч на якийсь час – то справді була титанічна праця. Швидкість моя на прямих ділянках не перевищувала 15 км/год. А по опору вітру задавалося що преш за 30. Десь на півдорозі до Дружби я просто «впав» з ровера в траву і 15 хв спав (як Штірліц) - але поставив собі таймер, бо вродженої здібності прокидатися так швидко ще не набув. Якось допер до Дружби, всю дорогу борючись з бажанням злізти з того ровера й просто йти пішки. Але ж партизани не здаються. Від Дружби тільки і прикидав скільки мені ще підйомів лишилося до Тернополя. Дивно чого це тільки підйомів? Крутити приходилось і на спусках бо ровер через вітер їхати вперто не хотів. В Мишковичах взагалі почалися якісь дивні глюки - щось почав собі сам говорити – це певно від браку спілкування і від перевтоми. Врятувався горнятком еспрессо в придорожньому магазині – трішки попустило. І так сяк допер до Березовиці. Саму лише Берзовицю проїжджав десь 40-50 хв. Взагалі їхав майже на найнижчій передачі.
В Тернополі, де вітер так не гуляє як на трасі – стало їхати легше. Дотягнув на останніх соплях до якоїсь «Берізки» на Злуки. Купив там nuts і живчик. Коли виходив з магазину ледь не впав. Але батончик поміг. Тарнавського подолав вже без особливих спогадів. Чомусь почал нудити, але помірно.
Доїхав до дому (о 21, це при тому що перепочивав всього два рази 15 хв на обіді і тих 15 хв, тобто їхав 10 год маже бе перестанку) . Зварив пельменів. Прийняв контрастний душ, і зрозумів що ще мені по силах написати звіт. От його і маємо. Спочатку хотів написати просто в двох словах для галочки, щоб відмітитись, що я ще тоже Шприхаль, і що не тільки гребу а щей рулю. Але як завжли вийшло пару тис. знаків зайвих.
P.S.
О, ще дещо забув. Давно мріяв застукати тих сміттярів, що по собі після пікніків залишаюсь всякій непотріб - трапилось. Якась компанія відпочиваючих поруч, збираючись відїжджати притаскали мені оберемок пластикових пляшок на вогнище. Я дуже чемно пояснив, що пляшки палити - то нездало - дуже шкідливо для природи. Що вони на машині і моглиб вивезти, і викинути десь. Мужчина ніби мене зрозумів, позбирав той непотріб і поніс до машини. Коли обретаюся - якийсь юнак з тієї кмпанії бере і викидає то сміття під кущі. Ну ту я вже себе стримувати не став. Одразу розповів що я думю про таких як вони поокремо і вцілому. І ці мої аргументи виявились досить вагомими - монолог навіт не переріс в діалог. Мовчки все позбирали і поскладали у багажник. Вже потім, загадав, що в мене на поясі ніж тіліпався, з вигляду через розмір пластиковго чохла, досить страшний, хоча насправді маленький і за розмірами в межах дозволеного.
Тема:
Тема: З’їздив вздовж Дністра. (Прочитано 7117 раз)