Ну, ось типу звіт...
фото будуть пізніше, потрібно зібрати їх в різних людей
День перший: Стрий – Моршин – Болехів – г.Погар – скелі Довбуша – Труханів – Н.Синевидне - р.Кам”янка – Сколе – 80 км
Покриття: асфальт + ґрунтовка
Погода: мінлива хмарність, сонячно
День другий: Сколе – Корчин – Крушельниця – Урич – Східниця – Борислав – Трускавець – 57 км
Покриття: переважно асфальт
Погода: вранці дощ, хмарно.
Кількість учасників на старті: 4 чол
Кількість учасників на фініші: 8 чол ;)
В п”ятницю ввечері збираю речі, йду до товариша по газовий пальник... сподіваюсь ще навіть добре поспати перед від”їздом (потяг у нас в 3.40 ночі), але мої сподівання марні – додому повертаюсь уже після 00.00. Допаковую вело рюкзак, перевіряю чи все взяв, ставлю будильник на 2.40 і лягаю трохи перекимарити. Будильник спрацьовує вчасно, підриваюсь, вдягаюся, припасовую баул до велосипеда і гайда на вокзал, там мене вже чекає Сергій (Udav). Процес розбирання-пакування велосипедів і посадки в потяг проходить без зайвих ексцесів. В потязі намагаємось трохи поспати, хоча в мене це виходить поганенько – сидіння в вагоні дерев”яні, шар пом”якшення просто відсутній.
В 7.30 вивантажуємося зі всіма своїми речами в Стриї, де нас вже чекають кияни – Настя та Андрій. Швиденько збираємо велосипеди, поповнюємо запаси води, розпитуємо про напрям на Моршин, легенький перекус – і в дорогу. Погода нам сприяє, ніяких обіцяних гідрометцентром затяжних дощів нема, педалюється доволі легко. На крейсерській швидкості доїжджаємо до Моршина, зупиняємось на в”їзді, щоб сфотографуватись. Тут нас обганяє якийсь вело турист, доганяти його навіть не пробуємо – в нього шоссер. В місті навіть не зупиняємось скуштувати мінеральноє водички, прямуємо далі на Болехів. Відчуття голоду посилюється, Андрій пропонує знайти якусь забігайлівку і там попоїсти, ніхто не заперечує. В Болехові одразу помічаємо вказівники на Скелі Довбуша, але наразі нас цікавить дещо інше. Розпитуємо в місцевих де можна смачно поїсти. І тут я боковим зором помічаю забігайлівку совкового типу, а біля неї, о диво, припарковані кілька велосипедів з вело баулами. Одразу прямуємо туди, щоб розпитатись хто вони і що. На зустріч мені виходить хлопчина, під”їжджаю ближче і в мене з”являється відчуття, що я його вже десь бачив... Стоїмо, дивимось один на одного намагаючись згадати де ми вже пересікались. Виявилось, що це група Кості Карачова, київські вело туристи, які вже сплавлялись з нами по Черемошу в минулому році. Заходжу всередину вітаюсь з Костею та іншими. Вирішили не шукати більше нічого, а їсти разом з ними. Поки готується обід, розпитую про їхні плани... виявляється вони їдуть по тому самому маршруту, що і ми. Узгоджуємо наші плани і приймаємо рішення далі рухатись однією групою. Для мене це деяке облегшення в плані орієнтування, так як Костя вже був в цих місцях і знає дорогу.
Добре попоївши і трохи відпочивши вже збільшеною в чисельності групою рушаємо далі. Дорога спершу йде +\- рівно, але з часом підйоми стають все відчутнішими. Зі скрипом і пихтінням викочуємося на вершину г.Погар. Ще кілька хвилин і ми на місці. Якраз на ці вихідні на Довбушах проходили змагання зі скелелазіння “Кубок Карпат”, тож людей там було чимало. Одразу зустрічаю там свого товариша з Києва, який приїхав лазити. Залишаємо вели і одну людину біля них, розбрідаємось оглядати місцину. Я йду шукати тернопільських скелелазів з ГК “Тернопіль”, які також мали б там бути. Після парканадцяти хвилин пошуків знаходжу їх в особі Павкіна Юри, як виявилось він приїхав один. Отримую запрошення прийняти участь в змаганнях здавши внесок кількадесят грн... відповідаю, що як тільки знайду когось кому поміняти велосипед на скельники, систему і мотузку, бо своє все залишив вдома - так зразу і лазити... Ще трохи ходжу дивлюсь як лазить народ і потроху піднімаюсь до наших. Костя тим часом вже встиг розвідати куди нам рухатись далі, тож не гаючи багато часу знову по сідлах. Знаю, що зараз повинен бути спуск, але минулого дня ввечері пройшов хороший дощ... ну нічого якось прорвемось. Починається спуск такою собі плавною стежиною, яка чим далі стає все крутішою. Болота також чимало, яке все більше починає обліплювати наших залізних коней і наші спини. В голові мелькають спогади про Вульки 2009, на яких болота також було чимало. Відмінність в тому, що зараз не змагання, особливо поспішати нема куди, тож їду максимально обережно. Потрохи зсунулись вниз, дорогу нам перегороджує невеликий струмочок, але дно ніби тверде тож можна, не боячись вгрузнути посередині нього, переїжджати. Що успішно і роблю.
Цікаво було дивитися на дітей, яких привезли на екскурсію на Довбуші, що були одіті в чистенькі штанці, начищені до блиску туфлі... ех, цікавий підйом їх очікує, а вони ще про це не здогадуються...
Настя вже в самому низу спуску перед потічком падає – в неї не виходить відстібнути ноги з контактів, ось в таких випадках і видно “плюси” звичайних “топталок”. Огляд ноги виявив незначну опухлість, але Настя запевняє, що ніяких значних больових відчуттів нема, тож можна рухатись далі. Спершу в нас ще було бажання подивитись на дорогу на г.Ключ і якщо вона в норм стані перевалити в долину Кам’янки, але після кільканадцяти метрів сільської дороги, робимо висновок, що не варто цього робити і дещо змінюємо свої плани. Розпитуємо якогось малого місцевого хлопчину як краще виїхати на нормальну дорогу, але так і не отримуємо точної відповіді. Половина групи їде болотистою дорогою вниз, а ми дещо загаявшись помічаємо стежину, яка відходить в напрямку основної дороги. На наші окрики вони відмовляються підніматися до нас(за що потім і матимуть змогу пожалкувати
). Ми ж йдемо по стежині і виходимо на чийсь город. Швиденько вибираємось з нього, щоб не турбувати господарів своєю присутністю. Ура!!! Нарешті ми на дорозі. Котимось вниз і дивимось звідки може виїхати інша частина групи. Зупиняємось, зідзвонюємося з ними, ми маємо в запасі ще хвилин 10 поки вони нас наздоженуть, щоб відпочити і трохи почистити свої велосипеди. Далі дорога йде вниз, що дозволяє тримати хорошу швидкість. Так не зчувшись вилітаємо на Мукачівську трасу. Костя і Ко збираються ночувати в Сколе в приватній садибі, цим вони спокушають і Андрія, який в свою чергу переконує і Настю. Ми ж з Сергієм приймаємо рішення ночувати в наметі (не даремно ж ми його тягнемо з собою
). Але час ще є, тож можна і швиденько зганяти подивитись на водоспад на р.Кам”янка. Перед поворотом на Кам”янку знову роділяємось – Костя зі своїми котить далі в Сколе, а ми повертаємо до водоспаду. Тут нас чекає 5 км постійного підйому. Зовсім помалу виїжджаємо наверх, дорогою трапляються бази відпочинку. Біля водоспаду стоїть кілька столів з сувенірами, шашликами, водою і т.д. Народу багатенько. Серед того всього увагу привертає дідусь, який продає чай і мед. Купуємо собі чай і мед в сотах, відновлюємо сили і вже після того йдемо оглядати водоспад. Водоспад досить таки красивий. Знаю, що ще десь поряд має бути озерце, тож розпитуємо як до нього добратися, але дізнавшись, що дорога туди йде знову круто вгору, відмовляємось від задуму їхати. Ще трохи помилувавшись водоспадом сідаємо в сідла, вниз злітаємо за кілька хвилин. Їдемо в Сколе, де залишаємо Настю з Андрієм, а самі купуємо продукти на вечерю\сніданок і їдемо шукати місце для ночівлі. Поки шукали почав накрапати дощик. Швиденько ставимо намет, розпаковуємо рюкзаки і розміщуємося в наметі. Тепер залишається приготувати на пальнику їжу і можна влягатися спати... Засинаємо під стукіт крапель дощу зі сподіванням, що до ранку дощ припиниться. Вночі прокидаюсь кілька разів, прислуховуюсь, але дощ все ще тарабанить по намету.
Прокинулись в 7.00, дощ і не думає припинятись. Поки готували їжу і їли, обговорювали плани відступу, якщо дощ таки не втишиться. Але над нами таки змилувались і дощ помалу таки вщух. Швиденько вилізли з намету, спакувались. Вверху вітер досить швидко ганяє хмари. Тільки сіли в сідла знову почав накрапати дощ. Виїхали на трасу і заховались під навіс на зупинці чекаючи поки приїде решта групи, а дощ тим часом все посилювався. Знову обговорюємо з Сергієм можливі варіанти відходу. Але над нами знову змилостивилися, дощ припинився і, як виявилось згодом, до кінця мандрівки. Дочекались решти групи, як виявилось, думки про можливий схід з дистанції розглядалися і ними також. До Урича дісталися менше ніж за 2 години. Хвилин 40 на оглядини скель на яких в ІХ – ХІІІ ст. була потужна фортеця і потрібно знову вирушати далі, щоб до 16.00 бути в Трускавці і встигнути на потяг. Вхід платний: повний – 5 грн, пільговий – 2 грн. Закосили під студентів. Можна ще замовити екскурсію, але на це в нас часу нажаль не було. До відправлення потяга залишалось близько 4 год і 30 км, більшість з яких вгору. В швидкому темпі, якщо його можна назвати швидким, випихаємось на перевал за Східницею і в повній мірі можемо насолодитися затяжним спуском.
Особливо приємно входити в повороти на швидкості майже 50 км\год і обганяти машини, які змушені повільно повзти через жахливе асфальтне покриття. Так ми і спинилися аж в Бориславі. Побачили вказівники на Трускавець і не ставши гаяти часу на розпитування місцевих знову посідали на своїх двоколісних коней. А даремно... Вказівники завели нас на об”їздну, яка в більшості невеликих містечок в надзвичайно поганому стані. Але це ще не все... вона закінчилась зруйнованим мостом... поматюгавшись в думках на себе самого, розпитую місцевих. Доводиться повертатися назад і їхати через місто, радує те що ми зробили не такий вже і великий гак. Хоча, як то кажуть, для скаженої собаки 10 км – не гак... Ще один крутий підйом і ми нарешті доїжджаємо до Трускавця. Всі задоволені, але вимучені і досить голодні. До потяга залишається ще більше години, тож їдемо на вокзал і шукаємо місце де б можна було пообідати. За рекомендаціями місцевих знаходимо столову. Якщо чесно, то не знаю чому нам рекомендували саме цей заклад... обслуговування на нулі, готують не дуже... а, хіба що там були досить низькі ціни... але ж ми питали не де можна дешево поїсти, а де можна смачно поїсти... ну, то таке... на майбутнє буду знати, що туди йти не варто. Поки приїхали на вокзал, на наш потяг вже оголосили посадку. Розбираємо велосипеди, пакуємо їх в чохли і вантажимося в потяг. А далі релакс, похід в гості до киян, які були в сусідньому вагоні, приємна розмова, прощання з друзями, 21.30 – рідний Тернопіль, знову складання велосипеда і некваплива дорога додому...
Фсьо, нарешті дописав... давно я стільки не друкував... ;)
Фото будуть найближчим часом.
Тема:
Тема: Стрий - скелі Довбуша - Урич - Трускавець (Прочитано 9440 раз)