3 травня, ранок, 6:50.
Задзвенів будильник на мобілці, але вставати з ліжка бажання ще не було. 5 хвилин «валяння», і ми з дружиною шви день встаємо. Біжу на кухню приготувати сніданок, і мюслі в дорогу. Сідаємо за стіл, снідаємо мюслями, чаєм, і булочками. Очі ще не дуже відкриті, але, всеодно, пакуємо рюкзак, і виводимо велосипеди з квартири, стараємось не спізнитись на електричку.
Зранку місто ще спить, машин майже немає, маршруток також… Краса-то яка, так приємно проїхатись напівпустими вуличками сплячого міста. Неспішно добираємося на вокзал напіврозбитими вулицями до центрального входу. Бачу незнайомого мені велосипедиста, проїжджаємо повз нього, але більше нікого не бачимо. Через кілька хвилин цей велосипедист підходить до нас, і питає «На Золочів?». Виявилось, що це Андрій, але, оскільки, він з нами часто не їздить, то я його і не впізнав
.
За кілька хвилин підтягнулися Еразель, Бхагаван, і Віталько. Вже стало трішки веселіше, ми з Романом почали випробовувати нововведення в Шприсі – це комплект рацій Midland, за допомогою яких ми хотіли спробувати керувати нашим «табуном». Ще кілька хвилин очікування – і приїхали ще Корак і Дрім, і ми всі разом побігли за квиточками.
Через гучномовці ми почули, що на першу колію, з лівої сторони вокзалу, подають наш електропоїзд, і бігом помчались на перон. І справді, здалека виднілась наша електричка, і ми, розбившись на кілька груп, і ввімкнувши рації, почали займати вигідні позиції. Я з Марічкою і Вітальком запхались в останній вагон, де нам одразу білетерша почала мозги компастірувати, мовляв, де наші білети на ровери. Почала лякати ревізорами, штрафами, і оплатою повної вартості квитка за кожен ровер, але, коли почула, що ми до Золочева, трішки спустила пару.
Трішки очікування – і поїзд рушив, білетерша здалека глянула на квиточки, і побігла далі
.
З часом, на зв’язок виходить Бхагаван, і питає, чи ми платили за ровери, бо білетерша з них пробує вимагати оплату повної вартості за ровери. Але, після консорціуму двох білетерш, вони передумали з них брати оплату за ровери, і подались далі.
В 10:00 ми прибули в Золочів. Перш за все – відвідування «Туалегів». Напевне, відколи ця станція відремонтувалась, відтоді, і туалети в них називаються «Туалеги»
. Трішки посміявшись, ми надумали зробити колону, і вирушити в путь. Я хотів їхати позаду колони, разом з дружиною. Оскільки це її перший такий виїзд на велосипеді, але ніхто більше не знав дороги до Підгірців, і прийшлось йти на чолі колони, а слідкування за дружиною перекласти на Бхагавана.
Через Золочів проїхали без казусів, от тільки я трішки не в той поворот хотів завернути, але за секунду до мене дійшло, що наш – за кілька метрів.
Ось ми і виїхали з Золочева, попереду – затяжний підйом до Золочівки, я трішки збавив темп, щоб не розтягувати колону, оскільки Марічка ще не має такої фізичної підготовки, як деякі наші «коні»
.
Я, чомусь думав, що після Золочева таких підйомів має бути максимум два-три, але, по ходу діла, я згадував, що попереду ще їх досить багато. Доїхавши до станції космічного зв’язку, ми зупинились трішки перепочити,
і я передав управління Ромі, а сам перейшов на кінець колони. До речі, всю дорогу ми підтримували постійний зв’язок, і це дуже класно, коли ти не бачиш початку чи кінця колони, але знаєш де вона, і чи все гаразд. Після подолання підйомів – почалися спуски, і ми помаленьку добралися до початку Підгірців, Марічка вже досить стомилась, і на початку підйому, ми злізли з роверів, і пішли пішки повівши їх під гору. Хто там був – знає, що підйом там досить неприємний, і затяжний. Роман по рації нам сказав, що вони вже біля церкви, і чекають на нас. Вийшовши на гору, ми трішки відпочили, і далі поїхали велосипедами. Залишилось якихось 500 метрів.
І ось Підгірці! Ура! Доїхали!
Зупинившись біля церкви, ми з Романом витягнули фотоапарати, і почали знимкувати все, що там було.
Потім перекусили, і побігли до палацу. Туристів там було, як мурах, але нам це не завадило облазити все вздовж і впоперек навколо замку
.
Маленький перекус – і вирушаємо далі в дорогу, на Олесько. Марічка вже досить втомилась від підйомів, але вертатись назад, на Золочів нам не було сенсу, оскільки через Олесько їхати набагато легше, аніж назад, по горбаках, на Золочів.
Перед спуском з Підгірців, всі були проінструктовані про крутий серпантин, і про те, що на перших чотирьох поворотах швидкість не набирати. Ми і не зчулись, як доїхали до перехрестя з трасою Київ-Чоп.
Траса стала ще краща, її тепер почали замітати, повстановлювали світловідбивачі в дорогу. Одним словом – краса, а не дорога. Підтримуючи постійний зв’язок, ми розірвали колону. Як кому було зручно – так і їхав, але Роман, все одно йшов в голові колони.
На дорозі я почав замічати, чому Марічці так важко дались ці кілометри. В неї стоять рідні, авторовські колеса, які зовсім не мають накату. Коли вона крутить – я кочусь, коли вона котиться – я пригальмовую. Але це нам не завадило за кілька хвилин добратись до перехрестя з Олеськом.
Там ми на кілька хвилин спинились для відпочинку, і вирушили далі. По дорозі ми замітили, що когось не вистачає. Виявилось, що Дрім полетів наперед колони, і не повернув у потрібний поворот. Подзвонивши йому на мобільний, вказали потрібну дорогу, і ми з’єднались.
Потім були закупи в магазині, фоткання біля левів,
обговорення доцільності рацій, і багато різної полеміки
.
При вході на територію замку, охоронець попросив не брати ровери з собою, а припняти їх біля нього. Що ми люб’язно і зробили.
Стандартний огляд території замку нам нічого нового не показав,
тому ми подались в садок, щоб поповнити запаси їжі. Скажу одне –комарі там, як коні. Навіть не питають, чи можна вкусити, а одразу гризуть
.
Поївши і полежавши – ми вирушили далі в путь. Марічка щоразу більше втомлювалась, тому, ми пропустили колону вперед, а самі плентались ззаду. Одразу після перехрестя на Білий Камінь, асфальт «закінчився», почалась «дорога». З часом – і «дорога», одразу після знаку «Золочівський район», закінчилась, і почалось «Чорт зна що». Кілька кілометрів невиносимої сільської дороги – і ми добираємося до Білого Каменя, де нас чекають Віталік і Роман.
Я зрозумів, що дружина з такими успіхами, може і не доїхати до Золочева, і вирішив поставити своє переднє колесо їй (ну чому я одразу так не зробив!). Проїхавши кілька кілометрів з моїм колесом, вона відчула, що так набагато легше їхати. А я – що на її покришках просто заборонено на асфальт виїжджати…
Вже була п’ята година, а електричка відправлялась о шостій. Кожен кілометр давався важче, але, на постійному зв’язку, нам було легше їхати, бо знали, що ще небагато. Ще дві зупиночки – і ми в Золочеві! Ура! До прибуття поїзда ще майже пів години!
. Обілетившись, ми присіли на лавочку, щоб трішки перепочити.
Перед прибуттям поїзда – ми знову розбились на групи, і стали чекати на транспорт
. Ми з Марічкою, сіли в перший вагон, я тримав велосипеди, а вона лежала на рюкзаку
.
Півтори годинки – і ми в Тернополі, всі дружно попрощались, і полетіли хто куди. Ми поїхали з Дрімом в одному напрямку, але, оскільки Марічка була вже остаточно виснажена, ми його відпустили вперед, а самі помаленьку пішли додому
.
Далі – квартира, ванна, ліжко
. Аж на наступний день я злив фотки з свого Нікона, і порадував ними Шприхалів. Поїздка видалась дуже гарною, Марічка щаслива, що поїхала, от тільки м’язи б були трішки більше розвинені, хоча це не проблема.
П.С. Дякую всім за приємну поїздку, і за те, що не злились, що помаленько їдемо.
І особиста подяка Роману за те, що підтримував Марічку у її першій далекій поїздці з Шприхалями! .
Було класно!
shpryha -
Тема:
3 травня, неділя - Підгірці-Олесько (звіт)
Тема: 3 травня, неділя - Підгірці-Олесько (звіт) (Прочитано 16530 раз)