Оті брати Вачовскі, то ще ті фантазери. Ну таке вже вигадати. Щоби ми, люди, – вінці творіння чийогось – хто знає ким і чим були керовані? Та ні! Бути такого не може!!! Ми ж вільні у своїх думках, у своїх вчинках, прагненнях, життєвих устремліннях. Ми – ковалі свого щастя. Ми… ми…
Та невже??? Хіба не видно, що то не зовсім так?
Якщо уважно, без зайвих задніх думок, подивитися навкруги, то можна почати переконуватися, що й дійсно не все так однозначно можна стверджувати.
Так, люди ще народжуються у природний спосіб, а біологічних фабрик по вирощуванню людей ще не створено. Можна заспокійливо зітхнути? Поки-що не створено. Але, поглинаючи доступну інформацію, знаємо, що вчені багатьох країн над цим уже працюють. І, хоча, періодично якісь сенсаційні новини прориваються на поверхню, чи приймаються у черговій країні закони про неетичність клонування, чи ще якихось маніпуляцій із людськими ембріонами та іншим людським генетичним матеріалом, проте ніхто не відає, що ж там насправді робиться.
Дивімося далі.
Соціум - то така собі фабрика по переробці напівфабрикату. Сировиною у даному випадку виступають новонароджені. У певному віці вони потрапляють до садочків, шкіл, інших навчальних закладів. У цих установах ведеться планомірна робота. Звичайно, завантажити усі діючі програми соціальної поведінки і розподілу ролей неможливо у кволий дитячий мозок. От того і планомірно, із розвитком додаткових комірок пам'яті, програмуються нові функціонери.
Не менш цікава робота по вихованню-програмуванню ведеться і вдома. Адже до п'яти років дитяча психіка найбільш відкрита до глибокого впливу, а сам напівфабрикат піддатливий наче пластилін. В цей період закладаються могутні підвалини, які повністю вплинуть на розвиток майбутньої «незалежної» особистості, або сильно будуть обмежувати її у тому прагненні до самоусвідомлення себе і зайняття саме свого місця під сонцем.
Вже повністю сформовані фізично, у юнацькому віці, надходять готові вироби соціуму у соціальну мережу і починають справно виконувати усі функції. До цього часу формується у пам'яті і закріплюється сталий набір усіх потрібних програм на всі випадки життя, виховується чемне споживання продукту масової культури і дозованої потрібної інформації у ЗМІ.
Програми ті перевірені часом. Вони носять, як тепер кажуть, пропрієтарний характер, бо зась іншим їх модифікувати. Хоча деякі втрачають із часом свою початкову функцію, або навпаки часто повторюються. Останні переходять у розряд підпрограм і викликаються дозавантажуванням окремих модулів.
От, для прикладу. Заходимо у громадський транспорт для пересування по місту. Тут одразу швидесенько завантажується без нашого відома програма із елементами удаваної ввічливості, понурого стояння із невеселим, скривленим обличчям, особливо зранку, коли всі «радісно» їдуть на роботу і ще не повністю прокинулися.
Або інший приклад - магазин. О, тут вже цікавіше! Рішення про відвідання магазину формується під впливом механізмів схожих із тими, які свого часу досліджував Павлов - під впливом умовних рефлексів. А коли, у рідкісні моменти, прокидається мозок і запитує: «Чому?», ми затикаємо його теорією Маслоу про ієрархію потреб.
І так, ми в магазині. У підсвідомості крутяться рекламні ролики. Товар завбачливо викладений у потрібному порядку і, наче, веде покупця від відділу до відділу. Все красиво, кольорово. За руками не стежимо, бо очі засліплені яскравістю упаковок різного краму, а ті у свою чергу норовлять покласти до кошика щось із побаченого. Проходимо усі відділи і доходимо до каси. Корзинка таки чимось наповнилася. В цей момент підвантажується підпрограма стояння у черзі. Оплачуємо. Кладемо до торби куплене. Ідемо додому. Все як по маслу.
Це вже вдома можна прийти до тями, викладаючи покупки і помічаючи відсутність значної частини готівки. Бо не раз, погодьтеся, виникала ситуація, коли у магазині купуються речі, які взагалі не планувалося купувати. Але якось так стається, що воно впадає у вічі або приймається імпульсивне рішення, чи ще якось, як загадали собі маркетологи та інші маніпулятори.
І такі «вільні» вчинки трапляються повсюдно. На роботі (програма вимушеної субординації), вдома, у транспорті, у всіх громадських місцях, де взаємодіють однаково запрограмовані індивіди. І не дай вам боже у такому місці виділитися своєрідною власною поведінкою, мотивованою дійсно працюючим, не заспаним мозком, або коли наважитеся епатувати усю приспану братію. На вас неодмінно звернуть увагу, покажуть пальцем, або ним же покрутять коло скроні, висловлять своє невдоволення. У гіршому випадку про вас напишуть у газеті, покажуть по ТВ. Вас або затаврують, або зроблять зіркою, чи оголосять пророком і до вас потягнуться нові адепти. Так мабуть і виникають різноманітні субкультури.
Доречі, про субкультури. Тут виявляється теж діють свої програми, вкладені до мозків. Але є суттєві відмінності. Таке «програмне забезпечення» створюється не централізовано, а окремими харизматичними умільцями-добровольцями. Воно розповсюджується по принципу «як є» і вільне для модифікацій. І головна відмінність - воно не примусове, не всеохоплююче, а сприймається добровільно чи відкидається.
Прикладом такої добровільної програми може бути веломанія, себто активне використання велосипеда щодня. Для пересування по місту, для роботи, відпочинку, власного задоволення.
Якщо подивитися навколо, то видно, що те заняття поширене, але не є масовим. Бо то не всім підходить. Не всі так можуть любити та ідеалізувати велосипед, як шприхалі. Не всі собі можуть дозволити мати пристойний велосипед. Та й не всі мають де його тримати. Але ніхто нікого до велосипеда не силує.
От у випадку із неугодними, яких більшість, то вони на нас увагу звертають. Супроводжують поглядом, розстрілюють очима, показують пальцями, іноді, можливо, і коло скроні.
Коли аналізувати лише наведені, а не усі можливі, приклади уже стає страшно. Бо тоді виникає питання, коли ми є самими собою, коли робимо щось для себе і дійсно те, що нам потрібно, при цьому чітко усвідомлюючи що коїмо?
Ще й людський мозок так побудований, що кожного разу будувати новий алгоритм для нього важкувато, тому для часто повторюваних дій та маніпуляцій характерний автоматизм. А тут іще готові програми, вбиті у тім'ячко із раннього віку. Плюс нашарування із модуляції поведінки оточуючими людьми (навіть близькими і друзями). Ну, і остання обставина, коли самі індивіди взагалі не бажають задумуватися та рефлексувати із приводу власних вчинків. А для чого? Автоматом - воно швидко і зручно, без зайвих коливань і вагань. От тоді, вже точно важко сказати: а який саме я?
Чому інші за допомогою різних маніпуляцій мають вирішувати замість мене і на свою користь?
Що? Ніколи подібне і в голову не приходило? А дарма! Товариші, думаймо, зважуймо. Бо то не до кінця усвідомлене існування виходить.
Від народження до смерті ми рухаємося торованою доріжкою. Спочатку ми діти своїх батьків, потім ми частина подружжя, ще потім ми є батьками своїх дітей, далі пенсія і старість. А коли бути самим собою?
І не кажіть, що я тут безпідставно бризкаю слиною та розказую про надумані проблеми. Перебільшую? - так, можливо. Але і в найбільшій байці буває раціональне зерно.
Так що вітаю вас у МАТРИЦІ!
18-21 квітня 2008 року
| < Попередня | Наступна > |
|---|