Перегляд Повідомлень

This section allows you to view all posts made by this member. Note that you can only see posts made in areas you currently have access to.


Topics - Yanek

Сторінок: [1] 2 3 ... 7
1
Здоровезні були!
Мій перший допис за чотири роки. Надіюся є ще живі душі, які мене памятають.
Так от хочу позичити чи орендувати за добру ціну два ровери на Липень - для себе і дружини.
Мій ріст - 182, жона моя - 165. Можна щось не на 100 відсотків підходяще - головне щоб не розпадалося
Ровери будуть в добрих майстровитих руках, спати під дахом, і використовуватися на легких велопрогулянках по Золочівщині.

Фото мене з жоною - щоб бачили що в нас добрі лиця.

2
Не знаю чи ви чули, що парочка українських велосипедистів-мандрівників в даний момент вже подолали більшість шляху задуманої ними подорожі Київ-Сідней (Австралія). Пишу про це тут, бо думаю, багатьом було б цікаво спостерігати за їх прогресом, ну і звичайно ваша допомога тим людям також би знадобилася.

Зараз, вони (Муляр Володимир і Ярина Квітка), стартувавши 1 жовтня 2014 року з веселими і не дуже пригодами проїхали Молдову, Болгарію, Туреччину, Іран, Індію, Непал, Мянму, і врешті дісталися Тайланду, при тому, наскільки я розумію, трохи вибившись з графіку і грошей. З того, що читав у їх звітах, їм не вдалося в’їхати в Пакистан, відповідно додався один переліт. При в’їзді в Мянму довелося стояти на кордоні два тижні, чекаючи спеціального дозволу на його перетин – виявилося що візи для цього не достатньо.
Індія – це взагалі капець. Білим людям там важко впринципі, оскільки все місцеве населення при вигляді такого чуда збігається, і старається доторкнутися.
Ну але попри то українці мали купа класних пригод, купа нових зустрічей, які відповідно вилилися в гарні фотографії, декілька з яких я заливаю тут для вашого перегляду.

















Я особисто дізнався про цих велосипедистів через знайомого, який шукав їм підтримку по маршруту просування. Так як наразі я в Малайзії, то в час коли вони приїдуть сюди – орієнтовно за півтора місяці, чим зможу – допоможу. Вони організовують вуличні концерти та розпродажі зроблених ними ляльок-мотанок, щоб мати фінанси для просування далі.
Я дуже постараюся оновлювати новини українців-мандрівників тут, але якщо не встигатиму вчасно, то у вас є можливість зробити це напряму завдяки їх фейсбуку і сайту.
Ну і звичайно, вони будуть дуже вдячні за допомогу. Володимир має з собою приватівську гривневу картку з якої може зняти гроші у валюті тієї країни, де вони перебувають.

https://www.facebook.com/dvokolisni
https://www.facebook.com/yaryna.kvitka?fref=ts
http://folknery.com/dopomogti-proektam-folkneriv

Дані для переказу грошей
5457 0822 3092 2747
(Муляр Володимир Петрович)

3
Чергові канікули в Малайзії провели в черговій велоподорожі. Минулого разу ми каталися від нашого острову Пенанг до міста Куала Терангану на східному побережжі материка.
(клацніть, щоб показати/сховати)
Тепер вирішили почати зі сходу. Разом з велосипедами сіли до автобуса, і за якихось 8 годин були в Кота Бару - місті, що є центром штату на північно-східному кордоні Малайзії. Чіткого маршруту, як то завше буває, не складали. Але був намір проїхатися трохи узбережжям, а потім повернути на захід – в глиб країни, до найбільшого тутешнього національного парку.
Цього разу ми нагрузили наші велосипеди трохи більше ніж попереднього – адже планували більшість часу ночувати в палатці. Для подорожі купили одну пару крутих водонепроникних баулів, адже сподівалися попадати в дощі. Все що з того вийшло – читайте далі.
День перший: На пляжі Пристрасною любові.
Більшу частину першого дня, треба зазначити, ми провели в автобусі. Хоча автобуси тут дуже прикольні, але після 8-годинного переїзду відчуваєш себе змученим. На диво, цього разу в дорозі закачало Оксану а не мене Але після кількох кілометрів крутіння педаль той неприємний стан в жони пройшов, і ми разом насолоджувалися поїздкою.
Фактично, в той день ми накрутили лише близько 20 кілометрів. Виїхали з центру штату, і орієнтуючись на нашу далеку від досконалості мапу рухалися в напрямку побережжя. Я не був певен куди та дорога нас приведе, але врешті привела вона нас туди куди треба – до Пляжу Пристрасної любові. Принаймні так те місце називалося на мапі. Звичайно, ніякої пристрасті в мусульманській країні ми побачити не очікували. Єдиними на тому, укріпленому колотими глибами камінням, пляжі, хто міг дозволити собі обійми та поцілунки були ми.
Зате народу в той вихідний день на побережжі було більш чим достатньо. Поки я шукав місце для ночівлі якась компанія хлопців вже встигла випросити в Оксани фотосесію з нею. Тут таке трапляється. Певне, серед місцевих вважається круто мати фотку з білим. А тим більше в тій не туристичній частині країни. А тим більше фотку з таким представником білої раси як моя жона Варто зазначити, що народ тут дуже ввічливий, тактовний і стриманий. При фотографуванні з Оксаною(за її словами) хлопці ставали за півметра від неї, що і натяку на якийсь доторк не було.
Перше найдене мною місце для ночівлі жона забракувала через неприємний запах, через звалище неподалік. Потім разом поїхали на територію якогось місцевого готелю, що мав вигляд  приморських радянських курортів – ряди окремих дерев’яних будиночків на пляжі. Все то огороджено сіткою зі всіх сторін крім моря, але на в’їзді нами ніхто не зацікавився. Найшовши гарне місце біля крайніх будиночків, більшість з яких була порожньою, ми і розбили палатку. Поки надворі остаточно стемніло я встиг злітати до центральної набережної і взяти якогось рису з овочами і пачку печива «Тигр». Цим і повечеряли.
 


День другий: дресирована мавпа, манго по долару за кілограм, бананові згортки
Перша ніч хоч і була тихою і спокійною, мені особисто, 100% відпочинку не дала. Снилося, що нас розбудив охоронець готелю і ми йому щось пояснюємо. Я кілька разів пробуджувався, дивлячись чи сон це чи ні. Охоронець насправді сидів в будці метрів за 200 від нас, але оскільки в в нього було світло а в нас – ні, він нас так і не помітив. Тільки зранку, вже коли я покупався в морі і ми допаковували сумки, якийсь працівник готелю прийшов і спостерігав нас з альтанки, так і не насмілившись підійти-заговорити. В результаті ми допакувалися, помахали йому рукою, усміхнулися, і отримавши усмішку у відповідь-поїхали.
Сонце, пальми, усміхнені люди – ми вже привикли до цього, і напевне, ж не цінимо цього так як той, хто вперше приїжджає сюди. Але як би не звиклося –а подорожжю насолоджуєшся.
Пересікаєш річки з каламутною водою і різнокольоровими човнами, зупиняєшся в забігайлівках попити холодного напою – і перекидаєшся кількома простими словами з власником, сідаєш на велосипед і далі крутиш під палючим сонцем.
Перший великий привал зробили цього дня на величезному порожньому пляжі, в який вперлася наша дорога. Біля дороги – дерев’яні місцеві халупки, більшість яких замкнені і порожні в середині робочого дня. Під пальмами ховаються від сонця пару місцевих сухоребрих корів, а далі – широчезна полоса піску. Було б раєм, якби не сміття, яке викидає морем на берег. Враховуючи що це не туристична зона – сміття особливо ніхто не прибирає.
Погулявши піском, сховалися в альтанці під солом’яним дахом, біля місцевої хатки. Попивали водичку, в той час коли до нас під’їхала на мотороллері місцева продавщиця. Привезла в це село на продаж різні місцеві кулінарні витвори. Ну і побачивши нас – не оминула увагою. Порозумівшись елементарними словами і жестами купили пару невідомих нам паляничок і згортків в бамбуковому листі. Палянички таки доїли – вони були солодкуваті, і здавалося –копчені. В згортках виявилася якась гостра рибна маса. Щось на зразок помолотих і посмажених крабових паличок. Втиснули дві штуки, а решту віддали коту, який відпочивав тут же у затінку.
Після цього відпочинку було довге крутіння педалей, кілька зупинок на перкуси  і фруктовий брейк біля розкладки, де продавали манго по три рингіти за кіло. Згодом ми зрозуміли чому вони такі дешеві – манго в цій частині країни ростуть попри дорогу, так як в нас каштани. Правда придорожніх манго ми не дуже хотіли, і насолоджувалися купленими, надіючись що вони зірвані не тут же – біля дороги
Ми відвідали ще кілька пляжів, поїли печеної кукурудзи і ще одних рибних паличок в банановому листку. Почали шукати нічліг в районі містечка Куала Бесу. Їдучи невеликою доріжкою біля пляжу вперше побачили як дресировані мавпи зривають кокоси з пальм. Раніше ми тільки чули про таке чудо, а тут на тобі – ходить мужик з мавпою на шнурку. Смикає за шнурок і мавпа лізе на височезну пальму. Як вона знаходить там відповідно спілий кокос-не знаю. Як вона його там відгризає – тож не ясно. Але за хвилину кокос падає додолу. Мужик смикає за шнурок, і мавпа злазить донизу, і при потребі лізе на наступне дерево. Очевидно, тих мавп дресирують з дитинства. Принаймні таку ж маленьку мавпу на шнурку ми бачили на плечі дитини в найближчому селі.
Цього дня місцем ночівлі для нас знову став пляж. До речі – як і попереднього разу ми старалися заночувати недалеко від чогось цивілізованого. Щось цивілізоване передбачає туалет, а туалет тут обов’язково передбачає кран з водою і ковшик (натомість туалетного паперу майже ніколи не буває). Саме цей кран з ковшиком ми традиційно використовували як  місце прийому душу. Вода в туалетах, як розумієте, це величезна перевага для палаткових туристів в мусульманських країнах.





День Третій:  Роті Чанай і позування голим
Ніч біля готелю відзначилася сильним вітром, який однак не приніс дощу. Ми нормально поспали і вдосвіта скрутивши наші пожитки вирушили в дорогу без сніданку. Ми робили так традиційно, аби активно використати прохолодну частину дня. Зранку шукали місце де готують наші любимі палянички – Роті Чанай. Цього ранку нам випало знайти їх десь аж на початку третьої години їзди. Насправді, одне місце було і до того – але ця ділянка дороги була наскільки задимлена якимісь горінням в селі, що ми вирішили там не зупинятися.
Ранішнє місце роті відзначилося граничною простотою місця і граничною добротою людей в ньому. Коли ми вийшли з імпровізованого кафе, організовано в половині придорожньої хати, то за нами вибіг син власника, нагадуючи що ми забули шоломи. При тому він нічого не казав про те, що ми то і не розрахувалися за їжу. Насправді ми просто вийшли взяти крем від сонця. Навіть попри те, що я не люблю всякою хімією себе мастити, але крем використовую, бо навіть добре загорілі руки при тутешньому сонці згорають заново, якщо не захищені протягом кількох годин.
Цього дня ми залишили прибережну зону, звернувши в глиб материка. Вже з годинки п’ятої почали приглядатися до місць для розбиття палатки, але нічого нормального не знаходилося. Врешті докрутили до сьомої – за годину вже мало темніти. І тут ми зрозуміли, що доля спеціально вела нас до хорошого місця. В маленькому селі ми наткнулися на кафе з тим же Роті Чанай. І зразу ж за ним невеликий майданчик біля лісу, трохи далі за рядом придорожніх будинків.
Ми насолодилися Роті, і розклали палатку. Ще до сутінків я збігав назад до забігайлівки з пляшками – набрав води. З цих пляшок організував Оксані душ. Моя черга митися прийшла, коли надворі було майже темно. Стою собі голий недалеко від палатки, дружина лиє на мене воду, а тут раптом зі сторони дороги преться до нас чувак з сигаретою. Познайомитися, очевидно, захотілося. Оксана думала, що я її розігрую, коли сказав що в нас гості. Мене сміх бере, чувак здалека певне не зрозумів, що я голий – підходить ближче.  Оксана розвертається і так здивовано до нього: «Можете почекати трохи – він голий, приймає душ». Я далі сміюся, а чувак такого складного речення на англійській не зрозумів – підходить ближче…і тут очевидно таки розуміє що я голий. Каже: «Окей-окей», розвертається і йде. Більше не повертався. І мені аж незручно було, що ми отак обламали бажання місцевого налагодити контакт.




День четвертий: Тигр-мій друг
Оксана згадує, що спала тієї ночі добре, а мені чулися якісь звуки з лісу, то один раз навіть виглядав з палатки – поблимав ліхтариком. Поозирався, але так нічого і не побачив. Думаю або якась мавпа або ящірка в траві повзала. В цю ніч пригадував, як безбоязно я сам спав в Карпатах, в одному лише спальнику, без палатки. А тут в палатці і в компанії – і всерівно якийсь стрьомчик брав. Джунглі-все таки.
В той день ми віддалилися від густо населеної ділянки материка доволі далеко. Якщо дивитися на карті – то дорога якою ми їхали –це магістраль, прокладена з центру країни до східного узбережжя через ненаселені джунглі. На трасі частенько траплялися розчавлені змії, деколи – мавпи. Одного разу навіть величезний кабан. Очевидно його лупнула вантажівка, бо кабанюра був настільки великий, що при зіткненні з легковушкою скоріше б автомобіль відкинув колеса ніж кабан – копита.
Четвертого дня, як завжди, ми виїхали без сніданку, і вже за дві години їзди добряче про це пожаліли. Адже їхати довелося поміж стін лісу, без натяків на населені пункти з придорожніми забігайлівками. Пощастило, що попереднім вечерком я купив в магазині пачку печива. Врешті найшовши біля дороги якийсь закритий ресторанчик, біля якого був діючий кран з водою – ми зупинилися, і успішно затоптали це печення врятувавшись від неприємного голоду.
В обід ми приїхали до найбільшого в Малайзії озера – Кеніяр. Дорога до нього була важка – горбиста, під палючим сонцем.. на самому лише печеньку з самого ранку. До того ж Оксана трохи забила ногу, відповідно приїхавши до озера ми не могли спочатку сповна зацінити його красоту, бо були в трохи нехорошому настрої. Інформація отримана на рецепції про те, що єдиний готель  тут коштує 250 рингіт, а всі інші треба бронювати заздалегіть не допомогла розрядитися. Ми спустилися до самого озера, смачно поїли в місцевому столі і отримали пропозицію від ще одного готелю –за 120 рингіт. Але готель на острові посеред озера, і доставка в дві сторони обійдеться ще в 300
Третій-бюджетний готель, який нам порадили, ми одразу і не знайшли. Прийшлося дзвонити по телефону до адміністратора і він приїхав до нас на мопеді.
¬¬- Тут близенько –два кілометри, ¬¬- сказав він.
Ми проїхали сім кілометрів горбистою трасою, поки дісталися потрібного місця. Нашою метою на цей день було відпочити, помитися і попрати речі. І хоч пральна машинка в бюджетному готелі була, але місцем задоволені ми не були. Коли знаєш, що в середньому містечку можна зняти середній номер за 50-60рингітів, то тут платити 100 за брудні простирадла і вид на будівельну техніку з вікна не хотілося. Ми правда, трохи посперечалися з Оксаною з того приводу, але врешті вирішили рухатися вперед в надії на те, що доля нам підкаже гарне місце.
Цього дня ми багато разів дякували долі.
Спочатку – за красивий водоспад, в якому ми чудово освіжилися після годинки крутіння педалей. Потім за чудову хатку-забігайлівку на пустинній дорозі, де ми поїли прекраснійшу рибку в компанії власника – Еді, який, як на диво в цих місцях, балакав англійською.
Еді виріс в сусідньому містечку, одружився з дівчиною з сусіднього села, попрацював трохи водієм в столиці, а потім переїхав в оцей будинок, який до того належав його родичам. До найближчого села від його будинку  зараз кілометрів 15. Сусідів як таких – нема. Лише Еді, його дружина, четверо дітей і водії проїжджих вантажівок.
Компанія Еді нам сподобалася і ми отак з нічев’я запитали, чи можна ми тут розіб’єм палатку.
¬¬¬¬- Та ви шо! Тут тигри, змії, слони!, - категорично заявив дядько.
Розказував, що пару днів тому бачив з будинку тигра, який вночі приходив пити до джерела поруч, а потім ліг відпочивати на пагорбі.
-   Але тигр-мій друг, він мене не чіпає, - заявив Еді схрещуючи мізинці, що мало, напевне, означати знак дружби.
Врешті сказав, що якщо ми розіб’єм палатку тут таки біля хати, а не в джунглях, то звірі нас не з’їдять. Давши чоловіку оговтатися від новини, що біля його хати спатимуть білі туристи, ми пішли далі. Запитали, чи не проти, якщо ми скористуємся його пральною машиною. Еді троха поусміхався-подивувався, але врешті був не проти. Тут, правда, з’ясувалося, що в хаті немає електрики. Для того, аби включити пральку, господарю довелося заводити бензиновий генератор. Пральна машина була ще допотопної конструкції. Закидаєш в коробку лахи, засипаєш порошок, заливаєш воду. Воно ковбасить пів години, після чого ти маєш його вийняти і сам виполоскувати. Я полоскав одяг тричі, бо Еді, очевидно, трохи переборщив з кількістю прального порошку. Прищепок у господаря не знайшлося – ми повісили одяг на натягнуті дроти біля хати і пильнували, аби їх часом не здуло.
До вечера небо захмарилося і нам довелося знімати одяг з дротів наполовину мокрим. Запакували його в велобаули, залізли в палатку, подякували за день що минув і за все добре, що в ньому сталося – і лягли спатки.





День п’ятий: казкове озеро і автостоп з велосипедами
Як ви певне вже здогадалися, тигри нас не з’їли, слони не затоптали і змії не закусали. Після ночівлі біля будинку Еді ми прокинулися близько шостої ранку в густому тумані. Запакували палатку мокрою і виїхали так рано як тільки могли. Який же чоткий був цей ранок!
Ще кілька годин ми їхали трасою то наближаючись то віддаляючись від все того ж озера Кеніяр, яке, після встановлення тут 60 років тому дамби і гідроелектростанції розтеклося між гір, затопивши частину джунглів. Гладке плесо озера, з якого де не де досі стирчать дерева і ранковий туман понад цим – словами красу не передати. В одному місці дорогу нам перебігла велика мавпа, ну і протоптані слонами стежки попри дорогу – то само собою. Знаки з повідомленням про присутність слонів –гарний екземпляр для фото.
Місце для сніданку ми знайшли десь за дві години від виїзду. Після цього їхати довелося в спеці, а на зміну джунглям з часом прийшли пальмові плантації. Тобто рівень насолоди від поїздки кратно зменшився.
Попередньо ми планували не особливо прив’язуватися до часу, і крутити стільки, скільки сподобається. Але в п’ятий день подорожі стало відомо, що за три дні мені варто повернутися в Пенанг – появилося замовлення від туристів яке не хотілося втрачати. Тому оцього п’ятого дня ми вирішили, що не погано було б добратися до містечка Гуа Мусанг. Ключового містечка в цьому регіоні, де ми планували з’ясувати можливість добирання до Пенангу.
Як з’ясувалося, від місця нашої ночівлі до Гуа Мусангу було близько 140 кілометрів. Проїхавши більше 80-ти до п’ятої вечора ми зрозуміли, що добратися до цілі цього дня буде важкувато. Я цілком нормально зжився з ідеєю заночувати в палатці десь по дорозі, але Оксана зініціювала другий варіант і тут же його реалізувала.
«Велоавтостоп» - чули таке? Я також не чув. І не думав що то дуже реально пиняти автомобіль, їдучи на велосипеді. Але нам пощастило. Елементом успіху стала популярність в тому районі пікапів типу Toyota Hilux ну і, звичайно, доброта місцевих мешканців. Перша ж машина яку застопила Оксана взяла на борт наші велосипеди і нас, і за якихісь пів години ми вже були в Гуа Мусанг. Нашими рятівниками стали два менеджери з місцевої плантації, де вирощують пальми з плодів якої вичавлюють пальмову олію. Дорогою ми дізналися про технологію вирощування тих пальм, трохи про каучукові плантації і ще трохи про місцевих птахів, гнізда яких поїдають китайці, надіючись покращити своє здоров’я.
До заходу сонця ми вже встигли поселитися в місцевий готель, погуляти містом і повечеряти Роті Чанай та найсмачнішими з часу перебування в Малайзії овочами Саюр Чампур.
Це була перша наша ніч в готелі з часу виїзду в подорож.




День шостий: пекельна спека і райський дощ
Ніч в готелі і ранішня прогулянка дали можливість організму відпочити і розслабитися після кількох днів подорожньої напруги. Ми гарно поснідали вгадайте чим, а по дорозі назад я навіть найшов інтернет клуб, аби перекинути фотографії на флешку з фотоапарата.
Ого! Таких інтернет клубів я не бачив навіть в рідних райцентрах і селах. По сходах до клубу лазять якісь неясні хробаки, системні блоки покриті кількаміліметровим шаром пилу. Попільнички біля клавіатур ніхто не очищав кілька днів, і між всім цим сидять школярі і шпіляють щось на подобі Контр Страйк. Ужяс. Оксана навіть не захотіла чекати всередині. Я також старався справитися з перекиданням якнайскоріше.
Але вже по обіді про інтернет клуб забулося.
Ми вирішили їхати в сторону високогір’я Камерон Хайлендс, бо це виявилося найближчою точкою, де можна було взяти автобус на Пенанг. До точки призначення в нас було близько 100 кілометрів і півтора дні на цю відстань. Не все так погано.
Якби ж тільки не спека.
Пообідавши в гарній компанії малайців десь за 20 кілометрів від Гуа Мусанг ми виїхали на трасу видовбану в кам’яній скалі. Під колесами бетон – по боках камінь, зверху сонце і жодного тобі натяку на тінь.
Оксана знову згадала про велоавтостоп. Я пропонував ще трохи проїхати, роблячи час від часу невеликі перепочинки. Спочатку ми зупинилися під якимісь деревом поїсти апельсинів. Потім, коли наші запаси води майже вичерпалися, на дорозі трапилася мечеть з туалетом. Оксана прийняла тут душ, і навіть почала усміхатися.
На цьому наше щастя не завершилося. Одразу після виїзду з мечеті небо раптово затягнулося хмарами і в повітрі запахло дощем. Ми зупинилися біля якоїсь кафешки, запакувавши все що можна в водонепроникні баули. Випили на дорожку кави і вйо!
Дощик почався за годинку і не припинявся до вечора. Часом лило так, що важко було повірити, що ще три години тому ми їхали під палючим сонцем без натяку на хмари.
Дорога стала чітко гірською – з постійними підйомами і спусками. На одному з пагорбів водій вантажівки вже сам запропонував нам скористатися велоавтостопом. Ми гречно відмовилися, хоча трохи пізніше я подумав що варто було погодитися. Хоча б для того, щоб побачити як він пакує наші велосипеди на повну загружену фуру.
Вже перед заходом сонця дощ припинився і ми мали чудовий час на незавантаженій трасі. З зупинкою на ніч чекали до останнього і врешті найшли непогане місце. Від центральної траси йшла якась стежка-доріжка круто вниз, і на її згині, вже там де не було чути і не видно машин ми і розбили палатку.




День сьомий: Швидкість – 5км/год
Ранок зустрів нас сонечком. Ми не дуже знали де ми є, але догадувалися, що їхати цього дня доведеться переважно в гору.
Так воно і сталося. Минаючи різноманітні плантації ми перлися на підйом, з швидкістю 5-7 кілометрів за годину. З їжі в нас залишилося трохи родзинок і пів пачки печива. Серед плантацій магазинів і забігайлівок не спостерігалося, тому на цьому сухому пайку ми крутили до обіду. Біля чергового поля з черговою рослинністю знайшли поливну трубу, пробиту в одному місці. З дірки бив тонкий струмінь води на два метри в гору. Такий собі фонтанчик. Ми скористалися ним, як душем. Це додало сил і ми продовжили пихтіти на підйомі.
Врешті докрутили до рятівної забігайлівки з їжею і прохолодними напоями. Там навіть робили Роті  Чанай! Отакий от подарунок від долі за довгі муки. Ми насолоджувалися чаєм, паляничками і вмиванням з під крану більше години, не дуже парячись мухами, які толпами літали навколо. Від мух не допомогала навіть ліпка пастка, яку індус розклав біля нашого столу. Не помогло і те, що я зняв сандалі і відставив їх на два метри від столу. Попри те що моє пропотіле взуття стало неабиякою атракцією для комах, частина їх все ж залишалася на нашому столику.  Деякі продовжували кружляти над нами, коли ми продовжили свій шлях на велосипедах.
До другої дня ми проїхали заледве тридцять кілометрів і думали, що мукам нашим не буде кінця, коли врешті випхалися на перевал. Попили чайку і гайда вниз. Фактично то вже був початок району Камерон Хайлендс. Після кількагодинного підйому спуск здавався раєм і ми навіть не помітили, як опинилися в першому селі високогір’я. На першій же автобусній зупинці попиталися коли буде автобус на Пенанг. І о диво – він буде за годину. Якраз достатньо часу щоб перекусити і спакуватися. Йдемо до першої забігайлівки, їмо, пробуємо хризантемовий чай і коли автобус прибуває на зупинку, ми вже в повній бойовій готовності їхати.
Але водій не був повністю готовий нас прийняти.
Це був перший водій від часу наших подорожей в Малайзії, який не захотів брати наші вєліки в багажник. Звичайно, певну роль в тому відіграв той факт, що ми сідали не на першій зупинці, відповідно багажник був частково заповнений. Але ж багажники тут такі, що навіть якби кожен другий пасажир мав велосипед, то можна було б потіснитися. Цей водій трохи повимахувався. Чим змусив тьотю, яка продавала нам квитки, балакати з його шефом. Врешті він відкрив для велосипедів інший відсік, вимагаючи при цьому додаткових 20 рингітів за багаж. Ми не були проти, бо ж окрім вєліків в нас було ще три сумки і рюкзак. Попри додатковий зарібок водій, здається так і не повернувся до нормального настрою і цілу дорогу назад гнав як зварйований. Ми, щоправда, були цьому тільки раді. Адже почавши наш день десь там в глибоких джунглях того ж вечора ми лягли спати в нашому рідненькому ліжечку.




Всім дякую за увагу. Поїду кудись знову, знову відпишу. Невелосипедні пригоди читайте тут- http://penangheart.com/ua/category/blog/

4
Звернення для тих, хто користується Вебмані, і хто має на рахунку відносно вільних 1100 російських рублів десь на два місяці.
Так склалося, що зараз хочу замовити за Вебмані послугу, і не вистачає близько 20эвро - оплата проводиться в російських рублях
Я маю мінімальні надходження на Вебмані, тобто відповідна сума накапає за два місяці - але тоді вже не буде знижки на послугу:) Відповідно знову мушу звертатися за позичками до шприхарів:)

Якщо в вас винекне питання чому просто не поповню вебмані, то от і відповідь: хто ще не знає - я за кордоном, в країні де про Вебмані не дуже знають:) Ну і шукати зараз когось в Україні кому перекинути гривні чи долари, щоб поповнити там, при цьому платити за конвертацію - не хочеться. Я ж, кагбе, економний..

Вопшем, хто може помогти -пишіть.
На всяк випадок - от і мій кошельочок
R773151653331

5
Доброго дня, товариство.
Певне частина народу досі не знає, що старий-добрий Янек вже четвертий місяць живе в теплій країні Малайзія.
Щоб довго не розказувати як то всьо сталося і що тут до чого - дивіться мій сайт -  http://penangheart.com

Наразі вирішив перенести сюда то, що стосується велосипедів. Тобто звіт про свій перший велопохід в Малайзії. Здійснили його з дружиною під час зимових канікул.

Маршрут прикинули на око – від нашого Пенангу – острова на західному узбережжі Малайзії, в сторону Куантану – міста на східному узбережжі, де нас чекав на Новий рік українець Любко-наш новий знайомий, якого ми ніколи до того не бачили
Готелей, аби забронювати наперед, в містах через які ми проїжджали не знайшлося. Тож поїхали на угад. Була віра, що якось справимося. До палатки ми тут ще не дожилися, тай не дуже були певні, що безпечно її тут використовувати, зважаючи на всяких павучків, зміючок і звірів. Спакували все необхідне – і на колеса.
День перший, середа, 25 грудня. Виїхати з міста!
Виїхали до світанку. Переїхалися з нашої частини острова до столиці, заїхали з роверками на переправу, і близько девятої ранку вже були на материку. Карту купили в супермаркеті напередодні. Надпис на ній запевняв що вона супер-сучасна, однак як ми почали переконуватися вже в перший день подорожі – не треба в Малайзії вірити всьому що де-небуть пишуть


З прибережного міста Батерворс виїжджали на трасу добрих півтора години – перепитали дорогу в десятка людей, і вибирали той шлях, до якого схилялося більшість. Добрий китаєць на заправці порадив заїхати по дорозі глянути на китайський храм – чим ми успішно і скористалися. Так-сяк найшли дорогу в сторону нам потрібну і крутячи педалі роздивлялися місцеві поселення. Зразу відчулося, що виїхали з цивілізовано-урбанізованої частини країни в справжньо-автентичну. Небошкряби закінчилися і почалися маленькі одноповерхові будиночки на сваях. Народ почав зглядатися на нас трохи більш здивовано, і цих поглядів ми не позбулися до кінця подорожі.

Трошки зблудивши по трасі і намотавши більше кілометрів аніж хотіли, вирішили шукати ночівлю в містечку Куала Кетіл. Була третя година дня і до цього часу ми проїхали 80 км, встигнувши при цьому смачно поїсти в придорожньому ресторанчику за 7 рингітів(20 грн) на двох.




Заїхавши в Куала Кетіл, зупинилися біля придорожньої забігайлівки в місцевому стилі. Дружина смакувала варену кукурудзку, в той час розговорилися з місцевим, що добре орієнтувався в англійській, на тему пристанища на ніч. Дядько сам взявся видзвонювати для нас місцеві хомстеї. Під цим словом ми розуміли, що треба буде зупинитися в когось з місцевих дома. Хомстеїв вільних не виявилося. Дядько взявся їхати своїм моторолером в місто, щоб ще раз це перепровірити, а ми в той час вже пробували Пау(чи то Поо) – місцеві пиріжки на пару – саме такі, які були улюблені в Панди Кунг-фу.

Дядько повернувся за деякий час, і доповів що все занято, а те що є, коштує дуже дофіга. Ми повірили, і вирішили їхати ще 40 кілометрів – до Бейлінгу – районного центру за місцевими мірками. По дорозі зупинялися і дзвонили ще в кілька хомстеїв самостійно – бачачи телефони біля дороги на знаках. Виявилося, що хомстей, це не кімнатка в когось дома, а цілий дім, який здають в оренду. Коштує таке задоволення 200+ рингітів. Сторгуватися не вдавалося, тому їхали далі. В містечку за кілька кілометрів до Бейлінгу знайшли чудовий новенький готельчик, де в номері, за ціну втричі дешевшу аніж ціна хомстею, було все що нам потрібно, причому в ідеальному стані. В індійському ресторані(рестораном називають все що має більш-менш дах над головою) кухарі мали велику атракцію з нас, особливо сміялися, коли ми говорили кілька слів, типу – «менше цукру», чи «дяуємо» на бахасі.

День другий – четвер, 26 грудня. Водопад і пожежа
Сон в чистому готельчику був перфект ний. Тут же ми дізналися, що недалечко, в місцинці Лота Баю є чудовий водоспадик. Хлопець в готелі сказав, що то біля п’яти кілометрів. Ну ми і повірили. Хоч трохи і не по маршруту, але поїхали. Місцевих по дорозі не багато – бо дорога не центральна – кого могли то питала. Всі казали – прямо-прямо. Проїхали кілометрів 15 поки таки добралися до водоспадику. Був будній день, народу не багато, то я скористався моментом і скупався там наголяса. Аж тут до нашого місця почала підніматися місцева парочка, і дружині довелося швидко нести мені одяг, аби я не образив мусульман своїм виглядом.



15 кілометрів назад і ось ми на тій же дорозі. Крутимо орієнтуючись на знаки. Назва міста Gerik до якого їхали, раптом почала писатися на вказівниках без одної букви –Grik. Враховуючи, що в той час ми вже їхали по трасі, якої не було на нашій карті, то почали побоюватися, чи не до іншого міста ми прямуємо. Але місцеві пояснили, що то просто по різному ту назву вимовляють, відповідно по різному пишуть. Цього дня був добрячий перевал, і перша їжа в ресторані, де було дуже-дуже туго з англійською. Благо, нам допоміг замовити місцевий водій, і в результаті ми їли рис майже без м’яса, як і просили – лише трошки курки. І овочі без м’яса – лише з восьминогом. Ну хіба восьминіг то м'ясо?
В Грік чи то Герік приїхали під вечір. Містечко невелике, але вибір бюджетних готелів хороший. Вибрали китайський з старими прикольними меблями. То був найдешевший готель за всю дорогу – 45 рингітів за ніч. Чистий, з кондиціонером і гарячою водою і вікном, що виходило на якесь будівництво. Поруч з будівництвом щойно згорів будинок, то ми ще мали можливість спостерігати як його догашують. Потім їли з пожежниками в одному ресторанчику – індійському, де кухня більш-менш вже вивчена.





Вечірня прогулянка була більш цікавою завдяки нашестю птахів. Всі електропроводи, вивіски, балкони і карнизи – як і все, на що можна було сісти, обліпили маленькі дуже схожі на стрижів птахи. Наскільки вдалося зрозуміти з розповіді місцевих, вони тут перелітні, і ото якраз зібралися відлітати. Наступного ранку їх було значно менше, то не дуже і пофоткав.


День третій, п’ятниця, 27 грудня. Малайзійська гостинність, кабани
Виїжджаю в дорогу ми вже знали, що попереду нас більше 100 кілометрів незаселеної місцевості. Щоправда інформація отримана від різних людей дуже відрізнялася. Одні казали що до наступного великого міста Джелі - 60 км, інші – 100, були і варіанти – 4 години на машині. Знак на виїзді з Геріку показав нам відстань 140 і ми зрозуміли, що то буде важко. Особливо, якщо враховувати гористість – перевальчик минулого дня добре нам запам’ятався. На 40-му кілометрі нашого шляху зустріли їдучого назустріч соло-мандрівника. Він обрадував нас новиною, що впереді нас чекає підйом, на який доведеться підніматися пів дня. Ще розповів, що крутить педалі з Нідерландів. Доїхав до Іраку, хотів в Індію, але не міг отримати візу в Пакестан. Тому долетів літаком до столиці Малайзії – Куала Лумпур, а звідтіля вже знову педалями вверх по карті до бажаної Індії. Знає напрямок і крутить педалі. ночує в наметі де прийдеться. Змій і павуків не боїться, бо про них не думає. Отакої!
Враховуючи нову інформацію вирішили зупинитися в національному парку по дорозі. Ми вже знали що там є кілька готельчиків, і на ділянці до Джелі то єдине місце для зупинки.  Це був наш найкоротший день в дорозі. Центр національного парку – невеличкий острівок на озері, сполученому з сушею двома мостами. На берегах озера два готелі. Пішли в один – повністю зайнятий. Подзвонили в інший – місця є. До того як реєструватися, поїхали їсти. Тут зустріли чудову компанію подібних до себе веломандрівників. Причому місцевих – зі столиці. Виявилося місцеві також мандрують  на велосипедах, причому мандрують з палатками. А ще виявилося, що в цьому національному парку живуть в природньому середовищі слони. Місцеві роверисти навіть зафоткали їхні какашки, і переконували, що чули їх голоси. Говорячи про свій нічліг, зазначили, що будуть ставити палатку не на відкритій місцевості, щоб часом її не розтоптали слони


Слонів ми в подорожі так і не побачили, але певні пригоди з тваринами таки були. Все почалося того вечора, коли, поселившись в готель ми вирішили піти повечеряти в те ж місце, де і обідали. Вийшли ще засвітла, і прогулявшись три кілометри досягли місця харчування. Коли розглядали вивіску з меню, і думали що ж нам з того взяти, місцева сім’я, що сиділа за столиком, запропонувала допомогу. Ми радо погодилися і навіть попросилися підсісти до них. Цього разу ми отримали саме ту їжу, яку і хотіли. І в додачу чудову балачку. Голова сімейства розповів, що крім слонів і кабанів в парку водяться тигри та інші хижаки. А самі озера, як і острови в них, були створені людьми. Нижче по течії, заради електрики, поставили дамбу, відповідно рівень води піднявся, затопивши гористу територію. Пагорби стали островами.
Дядько  був такий милий, що навіть заплатив за нас, пояснивши то все малайзійською гостинністю. Пропонував підкинути до готелю, але ми залишилися попити чайку. Добре що залишилися – а то б залишилися без одного з головних спогадів поїздки.
Отож попивши чаю і закупивши чого можна на наступний день в подорож, ми пішли пішечки до нашого готелю. Шлях – три кілометри дороги трасою через джунглі. Траса не дуже завантажена, тож радість побачити дорогу в світлі фар траплялась не часто. Страшнувато стало після метрів 500 коли заглибилися в джунглі. Якісь там шорохи і гугукання по сторонах, після розповідей про всіх можливих тут звірів, додавали смаку ситуації.  В якийсь тихий момент я звернув увагу на темні плями попереду, але втішив себе думкою, що то латки на дорозі – в Малайзії таке також трапляється.  Машин не було і ми поволі наближалися до тих плям. Світло фар освітило дорогу, коли ми були за метрів п’ять від плям – перед нами на дорозі стояло п’ятеро кабанів. Двоє великих і троє менших. Перед тим як втекти від машини до лісу самий великий з них встиг голосно захрюкати – від цього звуку ми стиснули один одному руки, а Оксана навіть матюкнулася російською, що для неї не характерно
До готелю ми йшли дякуючи кожній машині що проїжджала поруч.
День четвертий: холод біля екватора
Знаючи, що цього дня нас чекає нелегка ділянка, ми почали рухатися затемна. Готель не виправдав очікувань, а ще більше не виправдав своєї ціни. Басейн радував, але вся ванна була в павутині. Попи те втішив сніданок – так багато справжньої натуральної кави ми давно не мали. Ну і гарний вид на ранкове озеро з готельного ресторану – великий плюс.
Підйом в гору почався одразу за островом. Натхненно крутячи педалі я намагався дивитися по сторонах в пошуках заповітного слонячого лайна. Кілька разів бачив щось схоже – хоча точно сказати важко. Зате протоптані стежки з величезними слідами і викорчовані дорожні знаки були по всюди. Тож в існування слонів легко вірилося.


Підйом на гору зайняв зо три години. Наприкінці довелося крути в хмарі – висота того перевалу, казали, була більше 2 тисяч метрів. На вершині зустріли в кафешці наших старих знайомих – місцевих велосипедистів. Попили чайку сфоткалися, і роз’їхалися. Вони погнали першими, ми як завше допивали чайок. Тут же вдалося побачити і інших старих знайомих –сім’ю, яка вгощала нас вчора. Дядько посміявся з нашої кабанячої історії, і запевнив, що кабани б нас не рухали – вони переважно тікають від людей.
По дорозі вниз натягнули на себе все що мали – зовсім по інакшому їхати в хмарі вверх, і гнати в ній вниз. Пальці добряче таки замерзають. Навіть не віриться що таке буває в цих широтах.
Спуск був довгий і затяжний. Коли виїхали з хмари – попали в дощик. Маленький. Від наступного – великого дощу сховалися в кафешці при дорозі, і тут знову жзустріли наших знайомих на колесах. Вони планували крутити до містечка Тана Мера – ще 40 кілометрів. Бо один з них мав квиток на нічний потяг до столиці. Ми ж майже доїхали до нашої мети – Джеллі. Тож вони знову поїхали а ми далі пили чай Підкріпившись ним ми вирішили, що нема що ледачити – треба їхати далі. Джеллі лишили в стороні – почали крутити в Тана Меру. І чи було то доброю ідеєю? Важко сказати. Пару годин під проливним дощем і пошуки нічлігу в потемках. Всі в грязюці, мокрі до нитки, голодні, ми врешті завалилися в якийсь мусульманський готель. Тепла вода є. Ліжко – хоч якесь, той добре. Але блін нема туалетного паперу. Йду на умовну рецепцію взяти рулончик, а чувак там навіть не знає що таке Тойлет Пейпер. Я блін злий, змучений і голодний – а він не знає що таке папір до дупи. Вже скручував кусок паперу в рулон і показував як то він виглядає. Нема! Ясно – мусульманська нетуристична зона. Замість паперу використовують ковшик і відро з водою, або спеціальний шланг. З такою ж проблемою ми стикалися і наступні дні.
Розклавши речі найшли сили пройтися по місцевому нічному ринку, головною атракцією якого стали ми- парочка білих людей. З’їли тут трохи апельсинів і якихось місцевих коржиків і завалилися спати.
День п’ятий: Дощ, врятований гекон

Зрозуміло, що після попереднього активного дня і 135 кілометрів на ровері, ми прокинулися в мусульманському готелі з болем в дупі і в кистях.
Поснідали роті чанай і виїхали – під дощем. Той дощ супроводжував нас цілий день з перемінним успіхом. Ми робили кілька зупиночок поїсти фруктів, десь там пообідали, і враховуючи те,що виїхали пізно – за день прокрутили небагато. Зупинилися в маленькому містечку з французькою назвою Permaisuri. В готельчику, без туалетного паперу в ванній кімнаті. Зате з геконом в ній. Хто не знає що то таке – загугліть. В двох словах – то маленька безобідна ящірка, що круто лазить по стінах і стелі. Але враховуючи мокроту ванної кімнати, а може і погане самопочуття тварини – вилізти на стіну і втікнути в якийсь вентиляційний отвір цей гекон не міг. Аби остаточно не втопити його, довелося організовувати рятувальну операцію. З допомогою листка паперу і сміттєвого відра гекона було успішно зловлено і евакуйовано надвір. Дай Бог йому здоров’ячка!
Ми ж в той вечір пообідали якогось малайського рису, який дружині вдалося замовити використовуючи знання бахаси. Я був гордий, а жіночка-продавець –здивована. Навіть почала Оксану щось розпитувати, на що ми, звичайно, заперечливо хитали головами – бо нічого не розуміли.
День шостий. До моря
На початку подорожі в нас була втаємничена мета докрутити велосипедами прямо до Куанатану. Але по ходу мандрівки від цього довелося відмовитися. Напевне, на відмові настоював більше – я. Бо не хотілося перетворити подорож в гонку. Врешті обмежилися ціллю - перетнути материк. Тобто, в останній день нашим завданням було докрутити до Куала-Терангану – міста на східному узбережжі. До Куанатану залишалося близько 200 кілометрів, і наступний день був днем Нового Року – 31 грудня, який ми хотіли зустріти з вищезгаданим Любком.







Останній день також не обійшовся без дощу. І ми вже до цього звикли. Навіть є моменти для радості – коли проливний дощ- такий, від якого відчуваєш потоки по руках, який б’є в очі і забиває дихання, закінчується, то маленький-звичайний дощ здається радістю
В Куала-Терангану заїжджали зі сторони звалища. Скажу я вам: малайзійське звалище пахне ні чуть не краще, аніж українське. Через спеку, дощі, і вітри – навіть гірше. Але саме місто – гарне. Поселившись в готель погуляли гарною набережною, китайським кварталом і алеєю черепах – провулку, присвяченому інформації про необхідність турботи про цих тварин. Черепах тут вважають місцевим символом. Зараз почали активно боротися з використанням черепахових яєць в їжу і на віддалених пляжах навіть влаштовують спеціальні розплідники-інкубатори для них. Про один з таких пляжиків напишемо вам пізніше.
А щодо подорожі – ми успішно її завершили наступного дня проїхавши від готелю до автовокзалу. Спакували без проблем два велосипеди в автобус, і поїхали до Куантану. Далі наші велосипеди продовжили подорож в величезному багажнику старого Вольво нашого нового знайомого. Новий рік зустріли на пляжі – попиваючи якийсь хімічний чайок. Наступні два дні я вчився сьорфити на хвилях – правда ця частина точно окремого допису в блозі не заслуговує Гуляли в місцевому міні-зоопарку, ходили в кіно, смакували домашньої кухні у виконанні гостинного львів’янина.  Назад на Пенанг велосипеди разом з нами добиралися в автобусі.




Наступну велоподорож плануємо в найбільший в країні національний парк і в старе портове місто Малаку..
Лайкайте групи ВК і ФБ - будете все знати
http://vk.com/public65982669
https://www.facebook.com/malaysiaheart

6
Хто знає Юру Герасиміва - "Сіфона" - то знає що то таке може бути.

Минулого року він також організовував невеличкий Night Ride, то ніби всі булидовольні. От щойно він мене також набрав, сказав що хоче катнустися цієї пятниці вночі. Фактично, за календарем то вже починається субота. Збір учасників планується з півночі до першої ночі на Театралці. потім об’їзд всіх районів міста і попивання чайку десь на набережній.
при потребі контактуйте - 0678482217

7
І ще якби когось цікавив сноуборд, то ласкаво прошу!
купив беушним, кажуть шо модна фірма. кріплення - тієї ж фірми.
Покатав сезон, подарували новий чохол з Спортландії. Оскільки найближчі два сезони не кататиму, то вирішив продати.


http://fotki.yandex.ru/users/yayanek/album/363740/?p=0 - ще пару фоток

ще маю бути 44 розміру і шльом-L-ку, але то треба щоб попав той розмір

0979330285 -Андрій


8
Окуляри Limar:
Куплені минулого року, одягані дружиною тричі. Після чого був зроблений висновок, що вони не дуже підходять до форми обличчя і куплені інші. Стан -5.
В комплекті жорсткий чохол, мяка сумочка, дві пари змінних лінз. На обличчі тримаються суперово, але до моєї круглої голови також не пасують:)


http://fotki.yandex.ru/users/yayanek/album/363736/?p=0 -тут ще кілька фото

0979330285 - мій телефон

9
І знову гордість німецького велопрому. Тепер саме рюкзачного.
Велобаул ABUS з двома зшитими сумками-штанами по 16 літрів кожен. з ручкою - тримачем зверху - що кстаті дуже зручно.
Користований два роки. в кількох місцях є розпороті і зашиті по шву місця. Замки працюють (на одному загублена "собачка"). В комплекті рейнковер.


http://fotki.yandex.ru/users/yayanek/album/363733/?p=0 - тут ще пару фото

При вагомих аргументах - торг
0979330285 - тел.

10
Дійшли руки і до мого Чудового Карвера. Продаю, в звязку з наміром покинути на два роки Батьківщину.

Отож зустрічайте гордість німецького велопрому Carver Colorado Premium

Німці, коли його робили, то розраховували що його вершник буде їздити по німецьких автоштрасах, але практика показала, що і на тернопільських дорого-ямах, і на карпатських траверсах він себе почуває дуже добре.
Ось цьому доказ


Зверніть увагу яку торбу я таскав на багажнику. Багажник просто звірючий! Можна танка возити.

Після одного сезону катання на ньому(брав беушним) велосипед залишається в прекрасному стані. Тепер він тішиться бо має нові покришки і велокомпютер. В подарунок, чисто по блату, віддам суперзамок, який показав свою надійність - відповідно ровер не був, як два попередніх. спійонерений.

http://fotki.yandex.ru/users/yayanek/album/363727/?p=0 - отут трошки більше фото
097 9330285 - ото мій телефон



11
Натхненний оцим звітом
http://shpryha.te.ua/index.php/topic,8561.msg62214/boardseen.html#new
вирішив врешті реалізувати давню мрію. Проїхатися на ровері траверсом від Петроса до Квасів.
Тобто перший підйом як у згаданому звіті, а далі не на ліво до Говерли, а прямо до Квасів.

Пропоную реалізувати це наступними вихідними. Якщо хто має бажання і трохи впевненості в своїй підготовці, запрошую до приєднання.
Попередній план такий: Доїзд до Коломиї Сімферопольським потягом. Звідти за день до Лазещини, і якщо все добре - то ще й підйом на перемичку. Наступного дня можливо піший схід на Петрос і велосипедами крутити на Кваси, з чудовим краєвидом на всю Чорногору. Ходив там пішки, то теоретично і ровером там можна крутити. За відсутності іншого - мучитиму свого гібрида.
Назад варіанти добирання - через Львів Рахівським потягом. Або вичисляти дизелі і пробувати ними через Франківськ і якось на пряму на Тернопіль.

12
Отож Трек 3900 - 18 дюймова люміньова рама. Тобто на ріст в районі 170 см. Куплений в 2009-ому році. Весь цей час був в користуванні дівчини. В звязку з переїздом попросила продати. Спідометра немає, але не думаю що намотано більше двох-трьох тисяч кілометрів - шини в дуже гарному стані, як і всі системи. Звичайно, переключається все не так кльоско, як було в новому, але ніде нічого не проскакує і не гудить, думаю, при середньому користуванні нових запчастин до нього можна буде не купляти ще пару років.
На рамі і компонантах побутові царапини від припирання до стін і.т.п. Вагомих травм немає.
До стандартного навісу додався алюмінієвий багажник GIANT та трос з кодовим замком.
Бонусом додається кілька запасних камер.
При наведенні вагомих аргументів можливий торг.

http://fotki.yandex.ru/users/yayanek/album/357678/?p=0 - тут більше фоток
097 933 02 85 - Андрій.

13
Шукаю недорогий варіант напівсліків. Терміново потрібно поміняти одну. Хоча можна одразу пару.
пишіть тут, дзвоніть - 097 933 02 85 - Андрій

14
Ситуація наступна. Зняв квартиру на Лисенка без пральної машини. Поки що цю проблему не вирішив, то подумав написати тут про можливість комунального використання. Може хтось живе тут недалечко, і можна скористатися його пралькою.
формат такий у встановлений час я приношу купу лахів і порошок, за годину забираю купу мокрих лахів і приношу пиво або сочок.
Наперед дякую.

15
Є такі прекрасні Рібоки маленького розміру - 35.5 Кроси нові, замовлені в штатах і одягані власнецею один раз. після цього стало ясно що вони замалі. Можуть бути передані в добрі руки(ноги) за символічну суму яку новому власнику не жаль буде віддати
0979330285

Сторінок: [1] 2 3 ... 7
Тут ходять в походи
Мы используем TeamLab Online Office