Шприхатий сайт - сайт шприхи

  Складаючи вдома книги, випадково (а може, якраз і не випадково) розгорнув одну з них саме на цьому оповіданні. Воно виявилося сильно близьким мені по духу. От і вирішив викласти для ознайомлення.

ПОДВИГ ВЕЛОСИПЕДИСТА (Юрій Яковлєв)

У дитинстві я палко мріяв про справжній двоколіс­ний велосипед. Заплющував очі, й переді мною поста­вало кермо, вигнуте, мов баранячі роги, блискуча ча­шечка дзвінка, звук якого був для мене найпрекраснішою музикою, гумові шини, котрі так приємно під­качувати цокаючим насосом. Я відчував запах шин, що не мав нічого спільного з запахом гумових калош, і запах шкіряного сідла, яке так гарно скрипіло на двох тугих пружинах. Подумки я ставив ногу на пе­даль, розганявся, і ось уже сухо потріскує сталева змійка передачі, а спиці від руху зливаються в два сріблястих диски, як пропелери літака в польоті.

  У моїй уяві велосипед ніколи не поєднувався з зви­чайним катанням по двору, з поїздками в булочну по хліб. Для мене велосипед був істотою живою, як ото кінь чи вірний собака. Я так старанно доглядав би йо­го, змащував, підтягував гайки, чистив, якби у мене був велосипед. Та велосипеда у мене не було. В час мого дитинства в країні більше думали про трактори і танки. Велосипедів виготовляли мало, і коштували вони дорого. А втім, велосипед можна було виграти по лотереї.

І

Я регулярно купував білети лотереї Тсоавіахіму і з потаємним сподіванням чекав виграшів. З'являлась таб­лиця, і я затамувавши подих шукав свій номер. Водив пальцем по стовпчику цифр. Палець наближався до мо­го номера — до велосипеда. Серце калатало. Очі примру­жувались, наче прицілювались. Але в останню мить виявлялося, що бракує одинички. Тільки одинички не вистачає до велосипеда... Якось у газеті я побачив фото­картку хлопчика, котрий виграв велосипед. Досі пам'ятаю того щасливчика. Він був схожий на справжнього гонщика: смугаста футболка, кепка з великим козирком, чубчик, широкі вилиці, гордо задерте підборіддя — ще б пак: виграв велосипед! Праву руку він велично поклав на сідло, лівою стискав кермо. Як я заздрив йому! Як сердився на лотерею Тсоавіахіму. Сердився і йшов купу­вати новий білет...

  Пам'ятаю — у нашому класі з'явився щасливий во­лодар велосипеда. Він був хорошим хлопцем і згодив­ся навчити мене їздити на велосипеді. Учителем він був терплячим, а от я — малоздібним учнем: укоськати ма­шину так і не зміг. Велосипед не слухався мене, їхав куди заманеться, а одного разу поніс на стіну будинку. Хлопці стривожено загукали:

  —  Повертай ліворуч! Повертай праворуч!

  Я вчепився руками в кермо, але не зміг повернути його. Стіна ближчала. Мій добровільний тренер за­кричав:

  —  Гальмуй!

  Я знав, що для гальмування треба натиснути на пе­даль у зворотний бік. Знав, але від хвилювання натис не назад, а вперед. Велосипед помчав швидше... до сті­ни. Єдине, що я встиг зробити,— спіймав пальцем ва­жіль дзвінка. Пролунав тривожний сигнал. Та будинок не захотів збочити. Удар! Ми обидва опинилися на зем­лі:  я  розбив лікоть, велосипед зігнув переднє колесо.

  Тепер, згадуючи дитячі роки, я відчуваю ніяковість за своє ганебне падіння. Переді мною постає напівтемна, пропахла гасом майстерня, куди я, накульгуючи, при­тарабанив на плечах знівечений велосипед; похмурий майстер буркнув: «Вісімка!» — і взяв блискучу машину в свої закіптюжені руки...

  Однак захопливе, таємниче почуття до велосипеда не полишає мене й тепер. І коли серед вуличного гамору несподівано залунає знайомий сріблястий сигнал і нав­проти сонця майнуть два мерехтливі диски, я відчуваю радісний поштовх і одразу лину в той далекий час, коли велосипед у моїх мріях був поруч із лицарськими тур­нірами, гонитвами  ковбоїв  і  атаками  Першої  Кінної.

  Тож не дивно, що, побачивши в шкільному музеї кер­мо від велосипеда, я поспішив до нього, як до давнього знайомого. Мене вразило, що кермо лежало серед ста­рих багнетів, солдатських казанків, «сорочок» від гра­нат, протигазних коробок, автоматних дисків та інших реліквій війни, зібраних піонерами. Кермо не виблиску­вало ясним нікелем, а було тьмяне і шерехате, і тільки подекуди на ньому поблискували іскорки нікелю. На дзвонику не було верхньої чашечки, і весь немудрий механізм — пружина й молоточок — не мав захистки.

  Я запитав хлоп'ят:

— Звідкіля це кермо?

—  Знайшли на дні річки,—відповіли вони.

—  Нащо ж ви принесли його у воєнний музей?

—  Воно і є воєнне... Певне, десь на дні лежать рама, колеса, сідло... Ви чули про велосипедиста?

—  Про велосипедиста? Чим же він знаменитий, ваш велосипедист?

—  До війни його в нашому місті знали всі. Він був єдиним хлопцем, який мав свій двоколісний велосипед. Виграв його на лотерейний білет Тсоавіахіму.

—  На лотерейний білет?.. Щасливчик!

  Цей вигук мовби долинув із мого дитинства. Переді мною одразу виникла фотографія, на якій був зображе­ний хлопчисько в смугастій футболці і в кепці з великим козирком. Одна рука стискала кермо, друга велично ле­жала на сідлі. Щасливчик!

  —  Ні,— заперечили мені,— він не був щасливчиком. Того ж дня, коли наше місто звільнили від фашистів, він підірвався на міні разом із своїм велосипедом.

  Химерний зв'язок виник між мною і «щасливчиком»-велосипедистом. Наче ми з ним були колись знайомі, ще до війни, в дитинстві, коли він справді був щасливчиком, а я так і не став володарем велосипеда. Навіть не навчився триматися в сідлі. Я чомусь згадав напівтемну, пропахлу гасом майстерню й закіптюжені руки, мовби вихоплені з вогню, руки майстра... «Він підірвав­ся на міні разом із своїм велосипедом».

  Я дізнався, що велосипедист справді мріяв стати гонщиком і його щодня бачили на дорогах, він навіть їздив по першому снігу. Та коли почалася війна й місто захопили фашисти, він загорнув свою машину в про­мащені ганчірки й закопав у землю. Але мешканці міста все одно, як і раніше, називали його Велосипедистом.

  Він з'явився на своєму велосипеді того дня, коли фашисти, побоюючись оточення, залишили місто. Він летів по безлюдних вулицях, як вістун звільнення, і був такий щасливий, мовби щойно виграв велосипед на ло­терейний білет. За роки окупації він підріс і, щоб коліна не черкали об кермо, змушений був розставляти їх. А це дуже кумедно, коли дорослий їде на маленькому велосипеді. Є навіть такий номер у цирку. Хлопець не облишив своєї мети — стати гонщиком. Можливо, в цей перший день звільнення він виїхав на перше тренуван­ня. І його поява на вулицях міста була для мешканців ознакою повернення добрих часів.

  Люди визирали з вікон і гукали йому:

— Гей, Велосипедисте, крути на всю котушку!

І він крутив, ніби хотів накататися за всі довгі дні, коли велосипед лежав у землі. Він спритно обминав вирви од снарядів, палаючі будинки дихали на нього пругким жаром. Жінки, дивлячись йому вслід, плака­ли. Ні, вони не здогадувалися, що він підірветься на міні,— вони плакали від радості, що повернулася воля.

  Надвечір у місті з'явилися наші танки. Вони руха­лися щільною колоною, огорнуті важкою хмарою ку­ряви, і од їхнього руху будинки здригались, як од під­земних поштовхів. Танки поспішали за відстаючими воро­гами, і їм ніколи було зупинятись у визволеному місті.

  І ось за цими танками ув'язався Велосипедист. По­ряд із важкими бойовими машинами велосипед видавав­ся кумедною комахою, наче цибатий водяний комар. Він не котивсь, а підстрибував на потрощеному шляху, ще­зав у завоях куряви й виринав знову. Танки притискали його до узбіччя і в будь-яку мить могли ненароком заче­пити гусеницею й розчавити. Та Велосипедист недарма збирався стати гонщиком, машина слухалась його, ря­тувала від небезпеки. І він знову мчав уздовж колони, наче брав участь у незвичайних гонках велосипедистів і танкового полку...

  Я дивився на почорніле кермо, і мені здавалося, що це не іржа, а окалина від огню. Велосипед став таким не на дні річки, а у важкім бою, де він бився нарівні з справжніми бойовими машинами. І раптом зрозумів: ні, не міг він загинути випадково!

  Хлоп'ята показали мені довоєнний, учнівський зошит Велосипедиста: грубий, клейончатий, у кліточку. Він був списаний задачами. Дві труби наповнюють один басейн. Із міста А в місто Б одночасно вийшли два по­їзди... Чи багато може розповісти зошит з математики? Але ж це був зошит Велосипедиста. Я терпляче гортав його, ніби у звичайних шкільних задачах шукав відгад­ку таємниці. І несподівано посеред задачі про трьох пішоходів прочитав зовсім не до речі написане слово «банк». Ще за дві сторінки побачив чуже тут слово «училище». Третє слово — воно було надряпане похап­цем, більшими літерами, ніж інші,— «міст». Міст?! Таж це все відбулося на мосту! Міст був замінований. Вело­сипедист знав про це і заніс міст до об'єктів, що їх фа­шисти, відступаючи, замінували. Він не байдикував, цей щасливчик, який виграв по лотереї велосипед, він щоси­ли боровся з ворогом! Став добровольцем-розвідником.

  Потім я блукав містом, намагаючись відшукати вулицю, по якій рухався танковий полк, і мчав навперегінці з ним Велосипедист. Мені враз видалося, що я чую десь майже поруч сухе потріскування сталевої змійки пере­дачі, бачу, як миготять спиці, мовби пропелери літака, уливаючись у сріблясті диски. Я побачив Велосипедиста в смугастій футболці. Ось він летить уздовж танкової колони, ухиляючись од блискотливих траків. Він обга­няє танки один за одним, щоб першим дістатися мосту. Він став бойовою охороною танкового полку і повинен урятувати танкістів від підступного удару фашистів. Він мчить у бій, а танкісти думають, що хлопчина збожево­лів од радості, сміються, махають йому руками. Не чу­ють його вигуків: «Міст заміновано!»

  Йому вдалося випередити всі танки. І, наковтавшись куряви, він перший вихоплюється до річки, знову гукає і махає рукою. Танки не зупиняються, не розуміють його сигналу, не чують:

  —  Міст заміновано!

  Наближається головний танк. Командир вихиляєть­ся з люка, стріляє вгору:

  —  З дороги!

  І Велосипедист розуміє, що йому не зупинити танк. Він востаннє озирається. Велосипед на малій швидкості уже втрачає рівновагу. Тоді Велосипедист налягає грудьми на кермо, щосили натискає на педалі й раніше від танка виїздить на міст.